Юний падаван
64
posts
2
likes
Я не буду брехати. Не знаю, чи нас омине, чи здола, мов заслаблих лелек, на шляху до покою (с)Riweth
|
Post by tyelpe on Feb 10, 2017 9:53:48 GMT 2
Тихо сам з собою
Не знаю, чи буде це комусь цікаво, але виявилося, що це потрібне мені. Незавершені гештальти не стучать, але так трохи шкребуться в моє серце опівночі.
Події відбуваються на південному березі озера Мітрім, через півдюжини днів після розмови Майтімо та Фіндекано.
Від несподіваних новин дорожня втома зникла, мов не було. Білявий цілитель ледь дочекався, щоб передати в надійні руки коня, перекинувся парой-трійкою слів з колежанкою, що наразі чергувала, та пішов просто навпростець новим похідним табором. Яскраві сонячні промені наче намагалися підкреслити, як табір встиг облаштуватися за якісь три з половиною дюжини днів його відсутності, але ельфа у дорожному вбранні цікавило не це. Ось той, кого він шукав, у юрбі, щось комусь пояснює... високий, рудий, неприродно худорлявий... цілитель знав цього хлопця змалечку. Як і багатьох інших - як тих, хто стояв навкруги, чи ніс варту на стінах чи поруч, чи відпочивав десь у наметах, так і тих, кого вони поховали або, ще гірше, чия доля була невідома. Доля цього хлопця відома була, але це лякало ще більше, бо це було саме те, що примарним жахом труїло думки про зниклих без будь-якої звістки - бо він був бранцем Ворога. Як виявилося сьогодні - вже в минулому часі. Був. Білявий підійшов ближче, дочекався паузи та погляду в свій бік. - Ти не уявляєш, як я радий тебе бачити... мій королю, - він і справді виглядав щасливим. Майтімо нарешті його помітив. - Лостарін! - усмішка на обличчі рудого була наче тінь усмішки цілителя. - Я теж радий... Мені казали, що ти повинен повернутись. Бачиш, я вже на ногах, ще трохи і буду як новенький. Останнє було сказане хвастівливо-жартівливо, і тільки незручний жест правої руки трохи дисонував з загальним настроєм. З під довгого рукава ледве висунулася акуратно накладена пов'язка і сховалася знову, залишаючи вишитий край тканини єдиним завершенням передпліччя. - Ти гарно виглядаєш, - цілком схвально кивнув Лостарін. Слова цілителя звучали абсурдно: Нельяфінве Майтімо Русандол Феанаріон був худий та блідий, невпевненість в рухах та позі була помітна не тільки цілительському оку. Рудий втратив не лише праву долоню - щось невловиме змінилося в обличчі і це були далеко не тільки мішки під очима. Але ці слова припиняли звучати абсурдом для тих, хто бачив іншого бранця, якого ворожий посланець кинув у мішку під ноги братам молодого короля-заручника, щоб залякати їх. Розлютити вдалося краще, ніж залякати, але досвіду і таланту Лостаріна не вистачило, щоб той незнайомий ельф одужав. Саме тому слова цілителя мали сенс: достатньо було полум'я волі в очах та того, як нещодавній бранець тримався і розмовляв. Майтімо залишився собою, без сумнівів, а все інше можна подолати. Губи рудого скривила асиметрична усмішка, яка останнім часом була частою гостею на його обличчі. - Дякую! - усмішка порівнішала. - Заходь до мене ввечері, приблизно в час вечері. Я хотів би з тобою поговорити.
|
|
Юний падаван
64
posts
2
likes
Я не буду брехати. Не знаю, чи нас омине, чи здола, мов заслаблих лелек, на шляху до покою (с)Riweth
|
Post by tyelpe on Mar 7, 2017 23:01:03 GMT 2
Лостарін не став далі відволікати Майтімо від поточних справ - було легко побачити, що рудий зайнятий. Тому цілитель просто пообіцяв, що прийде. Для того, щоб оглянути рани, візиту до цілительської достатньо, для цього не треба запрошувати на вечерю. Тому на Лостаріна чекала як мінімум важлива розмова. Він ніколи не був близькии другом нікому з нащадків Фінве, тому можна було не гадати, що так чи інакше мова сьогодні ввечері все одно піде про те, на чому, як вважалося, він розумівся найкраще. Тобто про зцілення. Часу до призначеної зустрічі залишилось забагато, щоб встигнути налаштуватись, і в той же час замало, щоб підготуватися як слід. Втім, Лостарін знав занадто добре, що неможливо заздалегідь бути готовим до всього, що може статися, та заздалегідь підготувати ліки для будь-яких ран, що наносить життя тілам та душам. Тим більше тут, в Сірих землях, та зараз, після Затемнення Аману та всього, що сталося вслід. Єдине, що Лостарін зробив заздалегідь - це розпитав, де саме поставили намет для короля, що повернувся. До всього іншого він і так вже був готовий... завдяки досвіду, завдяки мудрості Есте в Лоріені, завдяки... хіба Еру зна, завдяки чому йому порою вдавалося те, у можливості чого він і сам не був впевнений. Він був готовий... або ні, як теж не раз траплялося останнім часом, просто тому, що далеко не все можливо в цьому світі і навіть у Валар сили не нескінченні... куди там простому ельфу. Але про це краще не думати і сподіватись, що це "ні" омине цього разу і його самого, і того, хто призначив цю розмову. Коли настав час, пробудженому ельфові - одному з небагатьох ельфів його покоління, що наважилися повернутися в землі без Валар - залишилося лише знайти той самий намет, глибоко вдихнути, поправити рубаху та, трохи одвернувши полог, спитати: - Можна? Добрий вечір, це я, Лостарін.
|
|
Юний падаван
64
posts
2
likes
Я не буду брехати. Не знаю, чи нас омине, чи здола, мов заслаблих лелек, на шляху до покою (с)Riweth
|
Post by tyelpe on Mar 11, 2017 16:00:15 GMT 2
- О, це ти, заходь, - відповів з намету голос Майтімо. Він сидів на одній з двох лежанок досить походного вигляду. Перед Феанаріоном стояв стіл, вже накритий для вечері. Звичайної, якщо не рахувати того, що вона також відбувалася в походному таборі: м’ясо, овочі, сир, хліб, казанок з якимось теплим напоєм. Пахло травами, не вином. Біля столу стояла пара табуретів, а трохи далі була інша лежанка, застелена та пуста. На столі досить виразно стояло два кухлі та дві тарілки та прибора, що ніби натякало на те, що розмова буде на двох. Майтімо відклав вбік якісь записи та карандаш та посміхнувся, запрошуючи гостя сідати.
|
|
Юний падаван
64
posts
2
likes
Я не буду брехати. Не знаю, чи нас омине, чи здола, мов заслаблих лелек, на шляху до покою (с)Riweth
|
Post by tyelpe on Mar 23, 2017 23:38:15 GMT 2
- Дякую, - відповів Лостарін, зайшов, кинув швидкий погляд навкруги і сів на один з табуретів напроти Майтімо. Рудий зітхнув. Він сподівався, що зробив це тихо та непомітно. - Доброго вечора, - починати розмову виявилося несподівано важко. - Доброго, - охоче чи то повторив, чи то підтвердив цілитель. Зараз обом треба було якийсь твердий ґрунт, якусь опору, бо хвилювалися та не знали, як поводитись, обидва. Лостарін не міг говорити за іншого, тому почав с себе. З того, що він знав. Бо це могло бути опорою не лише йому самому, а й тому, хто сидів напроти. - Я знаю, що тебе врятував Фіндекано, що орел приніс тебе непритомного на той берег. Знаю, що тебе лікував мій старий приятель Лінтаур та нолдорські цілителі, - Лостарін вирішив зараз не ділити той берег і цей, бо зараз це здавалося несуттєвим. Щоправда він кинув швидкий погляд на співрозмовника, щоб пересвідчитися, що це не образило його. - Знаю, що ти приїхав на цей берег верхи і бачу, що ти одужуєш. І про коней я теж чув, - останню фразу Лостарін додав після паузи, і прозвучала вона схвально.
|
|
Юний падаван
64
posts
2
likes
Я не буду брехати. Не знаю, чи нас омине, чи здола, мов заслаблих лелек, на шляху до покою (с)Riweth
|
Post by tyelpe on Apr 4, 2017 17:29:53 GMT 2
- Виявляється, ти все про мене знаєш, - відповів з посмішкою Майтімо, так, що не можна було зрозуміти, чи він серйозно, чи жартує. - Цілителі зробили дуже багато... напевно, вони розповідали тобі: ноги повільно, але загоюються; я вже добре їм і кожного дня мені вистачає сил трохи більше. Я вже краще пораюся з оцим - він підвів правицю, демонструючи пов'язку з-під рукава, - скажи, це вже так і буде чи можна ще щось зробити? Ось воно як... В Лостаріна не було сумнівів, що хтось з цілителів, а може і не один, вже казав про це. Але, виходить, Нельяфінве продовжував сподіватись та шукав підтвердження своїм надіям. Лостарін мусив зараз повторити те, що говорили інші. Плекати чужі марні надії може бути легше, ніж розвіювати їх, але, нерозвіяні, вони крадуть сили та заважають одужувати і просто жити. - Ми можемо допомогти загоїти те, що зашито, зробити, щоб не боліло. Але зробити тобі нову долоню, нові пальці... ніхто з тих, кого я знаю, не взмозі, - після миті вагання цілитель додав, - ні по цей, ні по той бік моря. Принаймні, поки ти в цьому тілі.
|
|
Юний падаван
64
posts
2
likes
Я не буду брехати. Не знаю, чи нас омине, чи здола, мов заслаблих лелек, на шляху до покою (с)Riweth
|
Post by tyelpe on Apr 5, 2017 14:15:10 GMT 2
- В мене були трохи інші плани... - глухо відповів похмурий Майтімо та пояснив, - зали Мандоса в них не входять... більше. Останнє слово було сказано ледь чутно, але досить впертим тоном. - Залишається лише зрозуміти, що ти втратив і як з цим жити далі, - також не дуже голосно відказав Лостарін. - Ти бачив свою руку чи всі просили тебе дивитися в інший бік під час перев'язки? - Просили, але я не погоджувався, - хмикнув рудий, а потім всупереч власним словам уп'явся поглядом у власний забинтований зап'ясток, наче помітив його вперше. - Можна розв’язати, щоб було зручно дивитися, - запропонував цілитель. - Я потім забинтую знову. Майтімо спочатку подивився на Лостаріна як на божевільного, а потім задрав рукав та рішуче смикнув за край бінта. Вочевидь, це було не дуже приємно, Нельо швидко видихнув і промовив, дивлячись на зап’ясток правиці: - Я втратив не тільки це. Дві... ні, три речі я втратив безповоротно. Він замовк. Лостарін протягнув руки та швидкими точними рухами продовжив розбинтовувати. Він мовчав, чекаючи на продовження чи пояснення, тільки ледве кивнув головою, показуючи, що зрозумів та почув. Майтімо не бачив кивка Лостаріна, він дивився тільки на пов’язку та акуратні рухи цілителя. Але, помовачвши, продовжив. - Загін... той, що був, руку, та думку, що Ворога можна здолати одним коротким зусиллям... Все інше... не знаю, чи можна повернути, але спробую. Саме про це я і хотів поговорити, є ще багато речей... на яких якщо хтось і знається, то це - ти. Нарешті Нельо подивився цілителю в очі.
|
|
Юний падаван
64
posts
2
likes
Я не буду брехати. Не знаю, чи нас омине, чи здола, мов заслаблих лелек, на шляху до покою (с)Riweth
|
Post by tyelpe on Apr 18, 2017 7:52:08 GMT 2
Приблизно на словах "Ворога можна здолати" руки Лостаріна на мить наче завмерли, але потім продовжили свій рух. Насправді вони багато чого втратили всі разом... починаючи від мирного життя під світлом Дерев і короля... причому не одного. Співрозмовник зараз переличів тільки останнє та власне, і в цьому був сенс... це робило список втрат не таким неосяжним. Взагалі те, що він був здатний ось так рахувати майже спокійним голосом, було гарною ознакою. І нездоланність ворога в його словах вийшла не такою вже непорушною та невідворотною, як Лостаріну здалося спочатку. Що саме Нельо має на увазі, цілитель спитає пізніше. Зараз треба показати, що слова почуто, та пересвідчитись, чи робить Лостарін те, чого хоче співрозмовник. Гарно було б ще виразити співчуття... але Лостарін відчував, що він не може. Не зараз. Він кивнув тільки. Всі слова здавались зайвими, а звичайні потискання рук чи обійми були не на часі: цілитель знав, що колишній бранець не завжди гарно реагує на доторкання. - Я зараз закінчу розбинтовувати, ми подивимося, що там, а потім ти розкажеш про те, що ще тебе хвилює. Тебе влаштовує такий план або будемо діяти по-іншому? - спитав цілитель. Майтімо мовчки кивнув. Здавалося, що йому ніяково. Лостарін згорнув у трубочку залишок бинта. Права рука феанаріона виглядала значно краще. Шов на місці ампутації ще не зняли, але рана загоювалась швидше, ніж старі рани на ногах. Червона смуга, що напівобійняла зап'ясток, загоювалася повільніше, але прогрес можна було побачити і тут. Майтімо мовчав, прикусивши губу. - Боляче? - м'яко спитав Лостарін. Рудий раптово посміхнувся. - Не з твоєю командою цілителів. Мені іноді здається, що вони крадькома ходять за мною табором, щоб знеболити за необхідності. Навіть коли болить те, чого нема. - Можна? - спитав цілитель, простягуючи руки до шва. - Якщо не дуже болить ти, мабуть, вже пробував нею щось робити... Майтімо, трохи посунувши руку до себе, досить холодно перепитав: - Що? А рукою... - продовжив він без зайвого ентузіазму, - хіба що притримую щось. Я вже чув багато теорій, як з усім можна впоратись однією лівою. Вчуся... десь ще не вистачає сили, десь треба більше вміння... а деякі речі я зовсім не уявляю, як робити без іншої руки. - Він зітхнув, а потім тихо, вперто та начебто спокійно продовжив. - Доведеться звикати... це не найжахливіша в світі річ та не найгірша втрата з можливих. Легко було побачити, що спокій штучний, і за ним наче виступає печаль і біль. Лостарін слухав мовчки, лише кивав. - Ти мужній ельда, - відповів він, коли Майтімо закінчив, - дивишся на все відкритими очима. Безумовно, це втрата, хоч, безумовно, не найгірша. Коли шов загоїться, ти побачиш, що існує безліч способів "притримувати", які зараз просто не можуть впасти на думку. А поки що, ти абсолютно правий, варто зосередитись на навичках для вцілілої руки. Він перевів погляд на відсунуту від нього поранену руку та більш повно повторив своє попереднє запитання: - Я хотів подивитися, що там може боліти. Можна? - Можна, - Майтімо повернув руку на попереднє місце, дозволяючи цілителю оглянути. Довго мовчав, прикусивши губу, а потім раптом додав, - коли зовсім несила, я згадую, що мені зараз набагато краще ніж... там. Це допомагає, але... Лостарін, що зосередився на правиці пораненого, і від рук якого йшло цілюще тепло, з яким Майтімо зараз часто мав справу, та яке попри це не припиняло дивувати, підняв очі до обличчя співрозмовника. - Але? Майтімо посміхнувся. - Закінчуй спокійно з моєю рукою, потім повечеряємо, а вже потім розповім, що мені не подобається. Не все одразу, бо залишимося голодні. А на це я не можу погодитись. - Апетит - це добре, - схвально всміхнувся цілитель. - Я теж не проти повечеряти Думку, що те "але", мабуть, здатне зіпсувати апетит, Лостарін вирішив відкласти. Поки що треба було завершити з рукою, де боліло те, чого нема.
|
|