Post by tyelpe on Oct 4, 2016 21:15:58 GMT 2
Північний берег озера Мітрим, табір війська Нолофінве. Сьомий день після того, як прилетів орел з Тангородриму із своєю дивною ношею. Зараз Фіндекано та Майтімо розмовляють напередодні від’їзду Майтімо до табору братів на південному березі.
Наступного дня Майтімо збирався їхати до іншого берегу. За ним вже приїхав Куруфінве, нехитрий, майже відсутній пожиток було спаковано, але поїздку відклали до ранку. Зараз вже сутеніло та Майтімо пішов з палат зцілення, лишивши там брата. У таборі на цьому березі на нього чекала важлива справа - він хотів поговорити з Финдекано перед від'їздом. Рудий ельф йшов табором Нолофінве набагато більш впевненою ходою, ніж навіть вчора, але по його рухах було помітно, що він тільки одужує — що було не дивно, враховуючи, що не минуло й семи днів з того пам’ятного вечора, коли орел Манве прилетів до цього берега.
Фіндекано, який за своїм звичаєм ніколи не сидів довго на одному місці, дістався до свого намету вже ввечері. Щось заважало йому зосередитись. Якась тривожна думка.
Рудий.. Їде... Завтра.
Він знав, що так буде, що так бути повинно, що вони ще довго не будуть поруч, що вони в різних таборах — яка сумна метафора. Фіндекано після кількох спроб миротворчості бачив, що це все надовго.
"Феанорінги поїдуть звідсі. Кудись подалі від нас та почуття провини. Чи зустрінемося ми знову? В цих краях понаддостатньо місця, щоб прожити вічність не побачивши один одного"
Фіндекано різко повернувся та вибіг з намету. Було вже досить пізно, біля Майтімо повинні бути брати. Ну і нехай.
Він пройшов зовсім небагато, коли побачив у сутінках знайому високу постать.
Майтімо посміхнувся, побачивши Фіндекано, трохи незграбно підвів праву руку, щоб привітати, але вітальний жест вийшов невиразним, оскільки рудий одночасно прискорив кроки, намагаючись швидше дістатися друга.
- Я тебе шукав, - сказав Нельо, явно втішений тим, що пошуки завершились успіхом. Коли він замовк, стало помітно, що дихає він важкувато.
- А я як раз думав про тебе, - сказав Фіндекано, просяявши посмішкою, - ось прямо тут і зараз. Привіт, оторно. Це ж наш останній вечір.
Він підійшов до приятеля та звично схилив голову йому на плече.
- Втомився? - спитав відсторонюючись, - ти вже тримаєшся добре, але все ж...
- Останній перед моєю вранішньою подорожжю, - із наголосом виправив Майтімо, обійнявши друга правою рукою, коли той поклав голову йому на плече. Щоправда, цього разу обійшлося без пари легких жартівливих плесків долонею по спині. Замість них Фіндекано міг почути як швидко б’ється серце товариша.
- Віддихаюсь... це з незвички. - Майтімо намагався дихати спокійніше, але прогрес був не дуже швидким, - Підемо кудись, щоб не стояти так посеред табору? Нам треба наговоритись, щоб не волати потім через озеро... - він гмикнув, - хоча б перші три дні.
- Перемовлятися через озеро — це думка, - засміявся Фіндекано, - вийдеш вранці на берег і кричиш над водою, й вода же приносить відповідь. Але підемо ж до мене. Або ти хочеш пройтися?
Майтімо теж засміявся.
- Це, мабуть, ще серйозніше, ніж через майдан, - і, відволікаючись від тіріонського образу, що випадково стрибнув на язик, швидко відповів на запитання, - звичайно до тебе. Йдемо?
- Ти ж ще не був у мене, - говорив Фінекано, ведучи друга до намету та підіймаючи полог. Вістовий, що вже звик до неочікуваних гостей, зник як тінь та повернувся з окропом та листям для заварювання. Фіндекано кивнув йому - я мов сам, і ельф зник, поніс новину табором.
- Тут, розумієш, одному побути неможливо, - сказав Фіндекано з посмішкою, - мої лучники всім гарні, але якщо на одному березі озера чхнеш, вони наступного дня побажають здоров’я, хоч табору не залишали. Ти сідай, ось табурет, він у мене поки що єдиний, а замість другого цей пень, теж зручно, а головне оригінально. Квенілас будеш? Листя місцеве, але смак гарний.
За наметом щось зашаруділо.
- Цікаві підуть патрулювати поза чергою, - суворо сказав Фіндекано, та дзвінко засміявся, почувши, як за пологом тріснула гілка.
- Ось так і живемо.
- Затишно в тебе, - посміхнувся Майтімо, сідаючи на табурет, і з цікавістю подивився на Фінекано, чи поділяє той його емоції чи похідне життя вже остогидло другові та для нього настав час будувати місто. Самому Майтімо зараз здавалося затишним будь-яке ельфійське житло, а якщо його мешканець давній друг — то й зовсім без варінатів. Рудий зробив серйозне обличчя та додав підкреслено серйозним тоном. - Квенілас буду.
Повернувся на шерех та тріск гілки, посміхнувся у відповідь на сміх Фіндекано.
- Схоже, тебе не хочуть лишати одного навіть у власному наметі.
- Так, тут скрізь повно цікавих очей та вух, - відповів Фіндекано, наливаючи окріп у два кухлі - один похідний з легкого металу із затійливим візерунком, інший з випаленої глини, але теж з веселим вохряним візеруночком. Поглянув на кухоль, посміхнувся.
- Хлопці розважаються на дозвіллі. Опановують, розумієш, гончарство. Але ти бери мою похідний, він в мене для гостей.
Фіндекано сів на пень і промовив замислено:
- В цю мить я майже щасливий. Віриш?
Майтімо по столу підтяг свій кухоль ближче до себе та гмикнув.
- Ох же ж ці мені "майже", - з веселою посмішкою підколов рудий, - пару дюжин днів тому я і уявити собі не міг, що це все можливо.
Він виразно показав поглядом на все навкруги та сьорбнув з кухля.
- Гаряче, але смачно.
- А весь сенс нашого буття в цьому "майже" - Фіндекано замислено тримав кухоль у долонях, роздивляючись візерунок. Ще кілька днів тому я був щасливий просто тому що ти тут і у безпеці. Але тепер ти їдеш. Повинен їхати. Ти майже здоровий. А я ось сумую про розлуку. Егоїст, так?
Наступного дня Майтімо збирався їхати до іншого берегу. За ним вже приїхав Куруфінве, нехитрий, майже відсутній пожиток було спаковано, але поїздку відклали до ранку. Зараз вже сутеніло та Майтімо пішов з палат зцілення, лишивши там брата. У таборі на цьому березі на нього чекала важлива справа - він хотів поговорити з Финдекано перед від'їздом. Рудий ельф йшов табором Нолофінве набагато більш впевненою ходою, ніж навіть вчора, але по його рухах було помітно, що він тільки одужує — що було не дивно, враховуючи, що не минуло й семи днів з того пам’ятного вечора, коли орел Манве прилетів до цього берега.
Фіндекано, який за своїм звичаєм ніколи не сидів довго на одному місці, дістався до свого намету вже ввечері. Щось заважало йому зосередитись. Якась тривожна думка.
Рудий.. Їде... Завтра.
Він знав, що так буде, що так бути повинно, що вони ще довго не будуть поруч, що вони в різних таборах — яка сумна метафора. Фіндекано після кількох спроб миротворчості бачив, що це все надовго.
"Феанорінги поїдуть звідсі. Кудись подалі від нас та почуття провини. Чи зустрінемося ми знову? В цих краях понаддостатньо місця, щоб прожити вічність не побачивши один одного"
Фіндекано різко повернувся та вибіг з намету. Було вже досить пізно, біля Майтімо повинні бути брати. Ну і нехай.
Він пройшов зовсім небагато, коли побачив у сутінках знайому високу постать.
Майтімо посміхнувся, побачивши Фіндекано, трохи незграбно підвів праву руку, щоб привітати, але вітальний жест вийшов невиразним, оскільки рудий одночасно прискорив кроки, намагаючись швидше дістатися друга.
- Я тебе шукав, - сказав Нельо, явно втішений тим, що пошуки завершились успіхом. Коли він замовк, стало помітно, що дихає він важкувато.
- А я як раз думав про тебе, - сказав Фіндекано, просяявши посмішкою, - ось прямо тут і зараз. Привіт, оторно. Це ж наш останній вечір.
Він підійшов до приятеля та звично схилив голову йому на плече.
- Втомився? - спитав відсторонюючись, - ти вже тримаєшся добре, але все ж...
- Останній перед моєю вранішньою подорожжю, - із наголосом виправив Майтімо, обійнявши друга правою рукою, коли той поклав голову йому на плече. Щоправда, цього разу обійшлося без пари легких жартівливих плесків долонею по спині. Замість них Фіндекано міг почути як швидко б’ється серце товариша.
- Віддихаюсь... це з незвички. - Майтімо намагався дихати спокійніше, але прогрес був не дуже швидким, - Підемо кудись, щоб не стояти так посеред табору? Нам треба наговоритись, щоб не волати потім через озеро... - він гмикнув, - хоча б перші три дні.
- Перемовлятися через озеро — це думка, - засміявся Фіндекано, - вийдеш вранці на берег і кричиш над водою, й вода же приносить відповідь. Але підемо ж до мене. Або ти хочеш пройтися?
Майтімо теж засміявся.
- Це, мабуть, ще серйозніше, ніж через майдан, - і, відволікаючись від тіріонського образу, що випадково стрибнув на язик, швидко відповів на запитання, - звичайно до тебе. Йдемо?
- Ти ж ще не був у мене, - говорив Фінекано, ведучи друга до намету та підіймаючи полог. Вістовий, що вже звик до неочікуваних гостей, зник як тінь та повернувся з окропом та листям для заварювання. Фіндекано кивнув йому - я мов сам, і ельф зник, поніс новину табором.
- Тут, розумієш, одному побути неможливо, - сказав Фіндекано з посмішкою, - мої лучники всім гарні, але якщо на одному березі озера чхнеш, вони наступного дня побажають здоров’я, хоч табору не залишали. Ти сідай, ось табурет, він у мене поки що єдиний, а замість другого цей пень, теж зручно, а головне оригінально. Квенілас будеш? Листя місцеве, але смак гарний.
За наметом щось зашаруділо.
- Цікаві підуть патрулювати поза чергою, - суворо сказав Фіндекано, та дзвінко засміявся, почувши, як за пологом тріснула гілка.
- Ось так і живемо.
- Затишно в тебе, - посміхнувся Майтімо, сідаючи на табурет, і з цікавістю подивився на Фінекано, чи поділяє той його емоції чи похідне життя вже остогидло другові та для нього настав час будувати місто. Самому Майтімо зараз здавалося затишним будь-яке ельфійське житло, а якщо його мешканець давній друг — то й зовсім без варінатів. Рудий зробив серйозне обличчя та додав підкреслено серйозним тоном. - Квенілас буду.
Повернувся на шерех та тріск гілки, посміхнувся у відповідь на сміх Фіндекано.
- Схоже, тебе не хочуть лишати одного навіть у власному наметі.
- Так, тут скрізь повно цікавих очей та вух, - відповів Фіндекано, наливаючи окріп у два кухлі - один похідний з легкого металу із затійливим візерунком, інший з випаленої глини, але теж з веселим вохряним візеруночком. Поглянув на кухоль, посміхнувся.
- Хлопці розважаються на дозвіллі. Опановують, розумієш, гончарство. Але ти бери мою похідний, він в мене для гостей.
Фіндекано сів на пень і промовив замислено:
- В цю мить я майже щасливий. Віриш?
Майтімо по столу підтяг свій кухоль ближче до себе та гмикнув.
- Ох же ж ці мені "майже", - з веселою посмішкою підколов рудий, - пару дюжин днів тому я і уявити собі не міг, що це все можливо.
Він виразно показав поглядом на все навкруги та сьорбнув з кухля.
- Гаряче, але смачно.
- А весь сенс нашого буття в цьому "майже" - Фіндекано замислено тримав кухоль у долонях, роздивляючись візерунок. Ще кілька днів тому я був щасливий просто тому що ти тут і у безпеці. Але тепер ти їдеш. Повинен їхати. Ти майже здоровий. А я ось сумую про розлуку. Егоїст, так?