Post by ladytim on Mar 8, 2016 1:19:37 GMT 2
Розділ перший.
У вікно струменіло срібне сяйво…
Фіндекано підхопився з ложа і хапливо почав одягатися. Проспав… Таки проспав… Майтімо може передумати і піти без нього… Або бідолашному Нельо, як завжди, доведеться наглядати за трійцею молодших… Чи навіть за Амбаруссами – пані Нерданель завжди говорила, що її старший син є найкращою нянькою в усьому Тіріоні.
Малий Ельда гмикнув і застрибав по підлозі, намагаючись потрапити в холошу штанів. Він сам був старшим княжичем і старшим братом, тож чудово розумів, як-то воно бути найкращою нянькою і постійно відповідати за синці і подряпини любих Туракано з Аракано, або за хлипання замурзаної Арельде. А у Майтімо клопоту більше рівно вдвічі. До того ж всьому місту відомо, що немає в Амані дітлахів більш непосидючих за Шалену Трійцю Феанаріонів – Туркафінве, якого і прозвали Тієлкормо за непосидючість, Куруфінве-молодшого, званого Атарінке, та Моріфінве, він же Карністір. Хіба що його, Фіндекано, власна сестра і найкраща подруга двох перших.
Яблуко з вази в кишеню, сорочку осмикнути, накидку поправити… Волосся… Ні, вже нема коли… Густий гребінь заплутався в тяжких чорних пасмах і полетів на підлогу… Сандалі Фіндекано взув вже у дворику і зітхнув полегшено – минулося. Ніхто його не запримітив, а отже, нікому й запитати, куди це його urqui несуть, як ще й Тельперіон не світить у повну силу.
Вулиці Тіріону поки що порожні. Вряди-годи з’явиться якийсь знайомий Ельда … Незнайомі тут трапляються зрідка, і ті родом з Ваніяр, або Телері. А Нолдор Фіндекано знає всіх і чемно вітається з зустрічними.
- Вітаю, пане Руміле…
- Вітаю, сину Нолофінве…
Пан Руміл – книжник і мудрець… Він – Пробуджений, тобто з тих Ельдар, котрі прокинулися там, за морем, на березі озера Куівінен. Скільки він, мабуть, бачив цікавого… І страшних urqui теж бачив, напевне… І вовкулаків… Великий Князь Фінве, котрий доводився Фіндекано дідом, іноді оповідав про сутички під зоряним небом, коли Ельдар, озброєні саморобними луками та списами, відбивалися від жахливих потвор, котрі чигали в темряві. «У смерті багряні очі… Та не лякаймося зла… Серед вічної ночі… на небі зірка зійшла…»
Пробуджені оповідають про минулі часи не дуже охоче… А Фіндекано просто таки прагне таких оповідей. І чому він не прокинувся біля озера за морем? Хоча, тоді він не мав би ні мами, ні тата, як пан Руміл, котрий неквапом прямує до міської книгозбірні. А братом вважав би того, хто прокинувся поруч…
- Вітаю, вую Арафінве…
- Вітаю, Фіндекано… Як справи? – лагідно запитує золотоволосий Ельда в блакитній накидці, розшитій золотими квітами.
- Усе гаразд! – бадьоро відповідає Фіндекано і хутко щезає в провулку, відгородившись від вуя завісою з листя дикого винограду. Князь Арафінве встає зрання, щоб наповнити свою душу тишею, та світлом Тельперіону. Так, принаймні, говорить його син Фінарато, Фіндеканів приятель, книжник і мрійник. Як-то у нього виходить, Фіндекано поки що не тямить… От, коли піде у науку до Вишнього Ірмо, тоді, можливо…
А ось і мета мандрівки – остання садиба міста… Далі – зелена долина, котра веде до моря.
Дивний цей останній дім… Фіндекано не знає навіть, як його і назвати… У них, в садибі Нолофінвіонів, мармурова огорожа висотою до поясу дорослому Ельда. А вище – дикий виноград на опорах… Садиба Арафінвіонів взагалі без огорожі – княгиня Еарвен плекає довкола дому квіти на обкладених мушлями клумбах. Навіть дім Великого Князя Фінве в центрі міста оточено парканом з мистецьки виготовлених металевих ґраток, по яким в’ється плющ.
А довкола цього дому – стіна в зріст дорослого Ельда з сірого каменю. І ніяких тобі квіточок. Ковану залізну браму з вибитою на ній восьмипроменевою зорею майже завжди зачинено. Щоправда, Фіндекано знає одну хвірточку, яка…
Але нині відчинено браму, і малий Ельда відважно прямує просто у двір. Відважним бути просто необхідно – біля брами стоять двоє осіб, котрих не обминути.
Вуя Феанаро, татка Майтімо, Фіндекано не боїться. Князь Minya Nosse Finwioni1 - запальний, швидкий на слова і на вчинки, все так, але він не є лихим. Незважаючи на оту стіну довкола садиби, котра неначе випромінює зневагу та гордощі.
А от його співрозмовник – інша річ. Він – Вишній… Не Вишній Мая, яких багато у Тіріоні, а Вишній Вала… Фіндекано вже бачив цю особу, а ще більше про неї чув.
Вишніх Богів-Валар, під захистом яких випала честь жити Ельдар, до недавнього часу було в Амані всього чотирнадцятеро. Сім чоловіків і сім жон, схожих на Ельдар ззовні. Такий вони приймають вигляд, щоб не вразити підопічних своєю могутністю. Оповідають же Пробуджені, що коли Вишній Ороме, Великий Мисливець, з’явився перед ними зненацька у силі і славі, то воїни - Квенді2 (так бо звалися тоді Ельдар) покинули списи та луки і заховалися в лісі. Не сховалися лише троє, що потім стали Великими Князями… Інгве, Фінве, Ельве. Найхоробріші…
Той, хто розмовляє з вуєм Феанаро, теж схожий на Ельда… На дуже високого Ельда, з блідим, занадто правильним лицем. Очі на тому обличчі чорні, непроникні. А усміх – неприємно солодкавий. Недобре таке лице, хоч і гарне з виду. Вбраний цей Вишній в усе чорне, лише пояс розшито срібними нитками. Такі пояси виробляють Телері в гавані Альквалонде.
Мелькор – ось як зветься цей Вишній, котрий є п’ятнадцятим Валаром. Пробуджені говорять, що це він розплодив потвор на тому боці моря. Жахливих вовкулаків, котрі прокрадалися до їхніх поселень і крали малюків просто від домашніх вогнищ… Огидних ікластих urqui, про яких ходили чутки, начебто це спотворені чаклунством Мелькора Квенді. Макалауре, другий брат Майтімо, запевняв, ніби чув на власні вуха від одного з Пробуджених, що кілька таких urqui, котрі не зовсім втратили пам’ять, приходили до поселень, плакали і гукали рідних на ім’я. А з-за огорожі, якими Квенді стали обносити свої селища, летіли безжальні стріли, бо часто бувало, що тих, хто піддався жалості, і вийшов з укриття, urqui хапали і тягли у темряву…
«…і більш-ше їх ніхто не бачив…» - страшним голосом закінчував оповідь Макалауре, і навіть Шалена Трійця припиняла вовтузитися, і з писком кидалася до Майтімо, а той дивився на Макалауре докірливим поглядом своїх зелених, мов виноградини, очей і запевняв малих, що він-то якраз чув на власні вуха більш правдиву оповідь від одного гідного Пробудженого, котрий, в свою чергу, почув її від самого Великого Ороме. Ніякі urqui не Квенді, бо дух Першонароджених не зломити жодним чаклунством. Просто лихий Мелькор вклав трохи розуму у голови великих мавп, котрі жили в лісах Півночі. «…такі великі, і вкриті шерстю… Оце з них, бідолашних, Мелькор і начарував urqui. Сильних, лютих, але дурних.» І слухачі хихотіли з полегшенням, бо перша історія була надто жахливою, аби в неї повірити.
А вуй Феанаро щось оповідає цьому жахливому Вишньому, творцю вовкулаків, войовничих мавп, а може і чогось гіршого. І усміхається йому. І той усміхається теж, але очі його залишаються двома темними провалами. У Фіндекано починає гудіти в голові – таку силу випромінює істота в чорному. Однак, він затримується при брамі і чемно схиляється перед господарем:
- Вітаю, вую Феанаро… І вам моє шанування, Вишній Вала…
Те, що Фіндекано привітав Вишнього опісля вуя, є укритою нечемністю. Вуй і уваги не звернув, лише кивнув головою зверхньо, а Вишній провів Фіндекано очима і усміхнувся ще солодше.
Малий Ельда поволі зійшов сходами на галерею будинку. З глибини дому долинали звуки арфи, якій відповідав ридаючий голос віоли.
Пані княгиня Нерданель поливала на галереї квіти. Її зелені очі, так схожі на очі Майтімо, наче розсипали іскри. Княгиня явно була незадоволена гостем свого чоловіка. Коли вона так дивилася, то семеро її синів трохи не ставали струнко, як воїнська чота.
- Вітаю, ясна пані Нерданель, - схиляється перед ненькою Майтімо Фіндекано, і очі рудоволосої Ельде на хвильку лагіднішають.
- Світла тобі, сину Нолофінве… Почекай трохи, нехай вони закінчать цю вправу.
Вони – це Майтімо та Макалауре. Макалауре грає на арфі, а Майтімо на віолі. Хоча всі родичі впевнені, що з Макалауре вийде неперевершений співець, старший брат співає незгірше. Так, принаймні, вважає Фіндекано, котрий обожнює слухати сріблястий переливчастий голос Руссандола… А нині в руках Майтімо співає віола, співає стару бойову пісню Пробуджених…
«Зорі на небі нашого краю… Зорі відбилися в водах озерних… Ми захистимо свої оселі… Тьма відступає, бо дух не вмирає…»
Ясна пані Нерданель тим часом ледь чутно промовляє сама до себе:
- Не буди лиха, доки воно тихо… Вишні Боги вирішили, мовляв, що оце виправилося… Атож… Urкo1 виправиш лише стрілою в око… Вишні Боги мовили, що оце розкаялося… Та він же дивиться на нас усіх, як Великий Ороме на звірят перед полюванням. Та всьому Тіріону відомо, що оце зурочило малого Артаресто – Еарвен не знає, що й робити, дитя не спить, не їсть, боїться з двору вийти… Я ж говорила Феанаро – якби ти народився на тому боці, ти б і близько до оцього не підійшов…
Фіндекано, котрий ввічливо общипує запропоноване господинею виноградне гроно, уважно прислухається до княгининих слів. Пані Нерданель бачила світ під зорями на власні очі. Її батько, коваль Магтан, навчив Квенді робити зброю з заліза, щоб відбиватися від Потвор-з-Темряви, а сама вона народилася у Середзем’ї. Його, Фіндекано, мама Анайре обмовилася якось, що, нехай там Феанаро і є Вогняним Духом, але жона його має душу воїна…
- Він, мовляв, відбув покарання у Судді Намо, в Мандосі, - продовжує Нерданель стиха, вже забувши про свого малого небожа, - і Суддя його відпустив, бо той присягнув, що не робитиме зла… Отаке-то одурить і Суддю, і самого Великого Манве… Таке вже солодке – хоч до рани прикладай… Таке саме прийшло якось на тому березі до сусіднього селища, і нерозумні Квенді впустили його за огорожу… «Я коваль, майстер - Мая, звуся Артано… Вишній Ауле не дасть вам тієї премудрості, що я» Яка порядна особа так говорить про свого наставника? А потім всі ті Квенді просто щезли… Декого потім знайшли – по кривавому сліду. Той Артано не ковалем був – чародієм- ngaurо3, ним нас малих дорослі лякали, аби ми до лісу самі не бігали, говорили – Саурон забере… А як татко мій стали вчитися у Вишнього Ауле, то Великий Коваль оповів якось, що отой перевертень колись справді був у нього, Ауле, підмайстром, тільки ковальству вчитись не хотів – вважав, що вартий більшого, в чародійстві Валар перевершити бажав. От і знайшов собі наставника – якраз до пари. Хазяїн Urqui, і Хазяїн Вовкулаків. І куди дивиться Еру-Всевишній, адже Вовкулака і досі блукає Середзем’ям, а там багацько зосталося Квенді… А вже дозволяти оцьому, хоч він і Вала, ходити Валінором вільно, Вишні Боги не мусили б задля безпеки наших дітей…
Музика стихла, і в глибині будинку почувся дитячий писк і хлоп’ячий сміх. Швидко по тому на галерею вийшов гінкий, мов лозина, рудоволосий підліток-Ельда. Під пахвами він ніс двох руденьких же малят, які захоплено борюкалися.
-Я все виконав, мамо, і можу йти, - озвався він, ставлячи братиків на ноги, - Макалауре хоче грати ще, аж доки не прийде його навчитель. А ми з Фіндекано пройдемося долиною.
-Не тиняйтеся більше половини кола світла, - застерегла Нерданель, - і візьміть щось поїсти.
Майтімо напакував мішечок фруктами, подав приятелеві руку, і вони гордо пройшли через браму, біля якої вели неквапливу бесіду господар садиби та його небезпечний гість. У Фіндекано похололи пальці, бо Мелькор знову позирнув на нього з якимось особливим зацікавленням. Майтімо гордовито підвів рудоволосу голову, і вклонився Вишньому з княжою гідністю. Його таткові, здається, це сподобалося, бо грізний Феанаро усміхнувся і провів долонею по волоссю сина, яке притримував обруч-оберіг з міді.
-Гуляти подався, Руссандоле? - сказав князь лагідно, - гаразд… Розважайтеся.
Приятелі йшли неспішним кроком, аж доки не сховалися за першими деревами, що росли у видолинку, який вів до моря. Тут вони перезирнулися і перейшли на біг.
- Злякався? – спитав Майтімо на бігу.
- У мене крижинка всередині, - пожалівся Фіндекано, - а я ще хотів мати epesse для хоробрих… Хотів зватися Астальдо2, як Тулкас-воїн, найхоробріший з Валар… Я боягуз, авжеж?
- Ти – відважний, - видихнув Майтімо на бігу, - все Середзем’я вславлятиме Фіндекано Нолофінвіона, коли той прибуде туди у силі і славі.
- Але ж я боюся Мелькора, - жалібно вимовив Фіндекано.
- Однак цього зовсім не помітно! – потішив Майтімо, звертаючи у знайомий обом вибалок, - а це найголовніше. Чорний Вала завжди був лютий на Квенді, бо вони перед ним не плазували – принаймні так оповідають Пробуджені… Не знаю, чого він хоче від батька, але спокій покинув садибу Феанаріонів. Татко ніколи не схилиться ні перед ким, а ненька… Мамі не подобається це приятелювання, і вона цього не приховує. Вона мені дещо оповіла зі своїх дитячих років, і запевняє, що для Хазяїна Urqui, найголовніше – вивернути душу Квендо як рукавичку і змусити біле назвати чорним, а чорне – білим.
- Тобто, - аж зупинився Фіндекано, - зробити з Квендо urко? … То це таки правда?
- Пробуджені запевняють, що це не так, - заспокійливо мовив Майтімо, - оті ікласті потвори, схожі на великих мавп, напевне не є колишніми Квенді. Але мама говорить – найстрашнішим є душа urко в тілі Ельда. Там, в Середзем’ї, серед небезпек, одразу було видно, де біле, де чорне. Тут, в безпеці і добрі, можна й помилитись.
- Це мама твоя каже?
- Мама.., - кивнув Руссандол, - вона мудра… Ми прийшли, оtorno…
Фіндекано розквітнув усміхом. Otorno … Побратим… Брат… Старший княжич з Attea Nosse Finwioni 4 дуже хотів мати ще одного брата. Але не маленького, а такого, як Майтімо. Захисника-побратима. Часом, спостерігаючи за шістьма позосталими Феанаріонами, син Нолофінве вважав, що вони недооцінюють таке щастя – мати старшого брата.
Руссандол тим часом видобув зі схованки у старому дуплявому дереві великий згорток. Фіндекано аж примружився від солодкого передчуття.
Вибирай, - мовив Майтімо. В руках він тримав два мечі у шкіряних піхвах.
Меча було обрано опісля довгого обговорення. Він був ще заважким для дитячих рученят Фіндекано, але Руссандол запевнив друга, що до ваги зброї потрібно звикати змалечку. Принаймні, так говорила ненька Нерданель, котра й сама непогано володіла мечем.
- Чия робота? - спитав Нолофінвіон, милуючись блискучим лезом, - як справжній…
- Він і є справжнім, - відповів Майтімо, - наточити лишень, і все… А робота… Робота моя…
- І батько тобі дозволив?
- Я робив це у кузні батька моєї матері, - сказав Руссандол сміючись, - а пан Магтан, як ти знаєш, обожнює зброю.
Приятелі витягли зі сховку два луки, які були принесені ними туди раніше, і тул зі стрілами, один на двох.
-Ходімо, - сказав Майтімо, - подивимося, чи прийшов наш третій воїн…
Втаємничити у свій задум вони поки що вирішили лише старшого княжича з Nelya Nosse Finwioni . Задум був простим – навчитися володіти зброєю і утекти на той бік моря, де позосталі в Середзем’ї Квенді, прозвані Аварі-Відмовники, напевне потерпають від вовкулаків та urqui. А десь ще тиняється лісами Саурон, колишній Мая Артано… Словом, роботи для воїнів-Ельдар мусило вистачити до останніх днів Арди.
Фінарато вони вирішити втаємничити з двох причин. Перша: син князя Арафінве вважався розумником, недарма йому змалечку приліпили жартівливе прізвисько Інголемо, яким часто заміняли материнське назвисько Інголдо, однакове у князя Арафінве та у його сина. Майтімо вважав, що їм буде потрібна особа, здатна складати плани наступу й оборони. Другою причиною було походження старшого княжича Третього Дому. Його мама Еарвен походила з народу Телері і була донькою Ольве, князя Альквалонде. Фінарато мав доступ до корабликів Телері, на одному з яких і планувалася втеча.
Перед тим, як іти до місця зустрічі з майбутнім укладачем військових планів, Майтімо добув з кишені штанів гребінця і швидко, майже не смикаючи, розчесав молодшому другові чорне густе волосся. Вправність його рухів свідчила про довгу практику. Скінчивши, Руссандол заплів Фіндекано дві коси спереду, переплів їх золотими скрученими нитками, які завбачливо дістав з тієї ж кишені, ще дві косички скрутив на потилиці, а решту волосся, якого ще зосталося багатенько, пустив вільно.
- Не лізтиме в очі, - мовив, - під час вправ.
Фіндекано подивився на себе в невеличке люстерко, котре з’явилося на світ з тієї ж кишені, і вирішив, що йому личить.
- Рушаймо, - мовив задоволено.
Фінарато вони знайшли на умовленому місці, біля невеличкого озерця, що звалося Ілін. Синьоокий білявий Інголемо, виправдовуючи своє прізвисько, сидів на березі, заглибившись у сувій з письменами. Поруч вовтузився з луком ще один підліток-Ельда, темноволосий і сіроокий, як більшість Нолдор.
- Здавайтесь, вас оточено! – зловісно мовив Майтімо, вихоплюючи меча з піхов. Приятель Фінарато, якого звали Едрагілем, миттю зірвався на ноги і з силою натягнув тятиву свого лука. Аж ніяк не іграшкова стріла свиснула поруч і вп’ялася в дерево.
- Прокинься, Арафінвіоне, - гукнув ошелешений Руссандол, - твій охоронець стріляє на влучення. Ми ще не в Середзем’ї – чи ти забув?
- Вона сама зірвалася з тятиви, - виправдовувався переляканий Едрагіль, - я не хотів…
- Не хотів, - пирхнув Майтімо, - ще трохи, і ви б пояснювали таткові Феанаро, хто відправив мене до Судді у гості.
Фінарато нарешті відірвався від читанки і докірливо глянув на Едрагіля.
- Говорив же, - мовив співуче, - що зі зброєю не жартують…
- Навіщо ти взагалі привів його, - втрутився Фіндекано, котрому й досі вчувався свист стріли понад головою, - оце так ти бережеш таємницю?
- Едрагіль – мій nildo, кращий друг, - спокійно мовив Фінарато, - хіба нам не потрібні будуть лучники?
Врешті, зійшлися на тому, що лучники у війську просто необхідні. Фінарато заховав сувоя до футляру з деревної кори, і четвірка вирушила вправлятись.
За навчителя був Майтімо, котрий умовив материного батька Магтана показати йому кілька прийомів. Навчання бою на мечах серед Ельдар чомусь не було розповсюдженим. Якщо луком володів майже кожен, з пошани до Великого Ороме, і щороку в Тіріоні влаштовувалися змагання, на яких був присутній сам Вала-Мисливець, то вправлятися зі списом з нового покоління вміли одиниці, не говорячи вже про мечі, які і в Середзем’ї були розкішшю для Квенді. «Ніж, спис і лук врятували нас від Тьми», - полюбляв говорити Великий Князь Фінве. Фіндекано, однак, знав, що поява на вулицях Тіріону Ельда з мечем, а чи навіть з бойовим ножем чи списом викличе легеньке замішання серед Нолдор. Носити зброю відкрито, не в день змагань, вважалося непризвоїтим.
Однак, вони збиралися на війну, а на тому березі призвоїтість можна було відкинути. На тихих берегах Іліну вперше від заснування Аману прозвучав бойовий клич Квенді, привезений ними колись з-під зоряного неба – Еleni rilma! І хоча в лагідному світлі Лауреліни та Тельперіону неможливо було розгледіти зоряне небо, Фіндекано його вже бачив у яві. Бачив він також, як побиває urqui десятками, як визволяє з їхніх лап бідолашних Аварі… Може серед них буде дівчинка, золотоволоса Квенде, схожа на Артаніс, сестричку Фінарато…
Врешті малі Ельдар посідали на березі рядочком, втомлені, але задоволені. Світло Тельперіону вже почало тьмяніти, змішуючись з іншим, золотавим сяйвом.
- Лауреліна розгоряється, - сказав Майтімо, - може досить на сьогодні?
Мечів з них і справді було досить, але Фіндекано забажав влаштувати стрільби з луків, на що решта радо погодилася. Майтімо мовив, однак, що непогано було б спершу поїсти. Цю пропозицію теж було прийнято з захопленням.
Розіклавши на траві принесені з собою фрукти та перепічки, майбутні воєводи обговорювали подальший склад свого війська. Майтімо вважав, що варто взяти з собою Макалауре. Співець-quentaro3 у війську був потрібен – аби складати nyare та lairе - сказання про подвиги воїнів, прозою та у віршах. До того ж Канафінве (таким було офіційне назвисько другого княжича) теж був непоганим лучником, як для свого віку.
Шалену Трійцю Феанаріонів вирішили не втаємничувати – малі ще. Як і Турукано з Аракано. Фінарато, подумавши, мовив, що його молодші брати Ангарато та Айканаро, теж є замалими для такої виправи.
- А Артаресто? – запитав Фіндекано, - він уже одужав? Може і його до нас?
- Артаресто… - сказав Фінарато сумовито, - з ним щось негаразд… Напевне не варто його в це втягувати. Його зурочила ота лиха сила в чорному…
Фіндекано давно помітив, що більшість Нолдор уникає називати Валу Мелькора на ім’я. Не тільки дітлахи – дорослі теж.
-Але що він зробив Артаресто? – запитав Майтімо стиха.
- Ніхто не знає, - мовив Арафінвіон, - ми гостювали у материного батька, князя Ольве. В Альквалонде… Сиділи на березі – всі вп’ятьох. І тут з’явився він… Ні, нічого лихого він не робив, просто підійшов, заговорив… Сказав, що я маю здібності до аpacen – провидіти майбутнє…
- А ти й справді вмієш? – зацікавлено спитав Фіндекано.
- Можливо згодом… - сказав Фінарато замислено, - зараз – ні… Якісь уривки… Навіть не видіння – спалахи. Але цей якось про те дізнався. І подивився мені в очі, та так, що у мене в голові запаморочилось. А тоді почав вихваляти нашу вроду, колір волосся… І взяв на руки Артаресто… На якусь хвильку. Це все…
- Ваш батько не приніс скарги до Кола Судьби? – спитав Майтімо.
- Татко навіть не заходив до Валмару, - мовив Фінарато, - хоча мама і наполягала… Він не певен… Але Артаресто плаче ночами. І боїться ходити сам – тільки з кимось із нас. Я намагався поговорити з ним, але… Мама водила його в сади Лоріену. Вишній Ірмо мовив, що прямого втручання немає, але щось в душі брата надвередилось, можливо просто від неочікуваного доторку Сили. Сказав, що застереже Валу Мелькора, аби той дав спокій малим Ельдар. І Артаресто спав в саду Ірмо, і йому стало краще. Але брати його на війну я б не ризикнув.
Фіндекано зітхнув і взявся за лук. Він розумів, звісно, що не йому, малому Ельда, докоряти Вишнім. Але даремно Хазяїн Urqui, ходить вільно по щасливому Валінору. Тим більше, що так вважає і ясна пані Нерданель…
У вікно струменіло срібне сяйво…
Фіндекано підхопився з ложа і хапливо почав одягатися. Проспав… Таки проспав… Майтімо може передумати і піти без нього… Або бідолашному Нельо, як завжди, доведеться наглядати за трійцею молодших… Чи навіть за Амбаруссами – пані Нерданель завжди говорила, що її старший син є найкращою нянькою в усьому Тіріоні.
Малий Ельда гмикнув і застрибав по підлозі, намагаючись потрапити в холошу штанів. Він сам був старшим княжичем і старшим братом, тож чудово розумів, як-то воно бути найкращою нянькою і постійно відповідати за синці і подряпини любих Туракано з Аракано, або за хлипання замурзаної Арельде. А у Майтімо клопоту більше рівно вдвічі. До того ж всьому місту відомо, що немає в Амані дітлахів більш непосидючих за Шалену Трійцю Феанаріонів – Туркафінве, якого і прозвали Тієлкормо за непосидючість, Куруфінве-молодшого, званого Атарінке, та Моріфінве, він же Карністір. Хіба що його, Фіндекано, власна сестра і найкраща подруга двох перших.
Яблуко з вази в кишеню, сорочку осмикнути, накидку поправити… Волосся… Ні, вже нема коли… Густий гребінь заплутався в тяжких чорних пасмах і полетів на підлогу… Сандалі Фіндекано взув вже у дворику і зітхнув полегшено – минулося. Ніхто його не запримітив, а отже, нікому й запитати, куди це його urqui несуть, як ще й Тельперіон не світить у повну силу.
Вулиці Тіріону поки що порожні. Вряди-годи з’явиться якийсь знайомий Ельда … Незнайомі тут трапляються зрідка, і ті родом з Ваніяр, або Телері. А Нолдор Фіндекано знає всіх і чемно вітається з зустрічними.
- Вітаю, пане Руміле…
- Вітаю, сину Нолофінве…
Пан Руміл – книжник і мудрець… Він – Пробуджений, тобто з тих Ельдар, котрі прокинулися там, за морем, на березі озера Куівінен. Скільки він, мабуть, бачив цікавого… І страшних urqui теж бачив, напевне… І вовкулаків… Великий Князь Фінве, котрий доводився Фіндекано дідом, іноді оповідав про сутички під зоряним небом, коли Ельдар, озброєні саморобними луками та списами, відбивалися від жахливих потвор, котрі чигали в темряві. «У смерті багряні очі… Та не лякаймося зла… Серед вічної ночі… на небі зірка зійшла…»
Пробуджені оповідають про минулі часи не дуже охоче… А Фіндекано просто таки прагне таких оповідей. І чому він не прокинувся біля озера за морем? Хоча, тоді він не мав би ні мами, ні тата, як пан Руміл, котрий неквапом прямує до міської книгозбірні. А братом вважав би того, хто прокинувся поруч…
- Вітаю, вую Арафінве…
- Вітаю, Фіндекано… Як справи? – лагідно запитує золотоволосий Ельда в блакитній накидці, розшитій золотими квітами.
- Усе гаразд! – бадьоро відповідає Фіндекано і хутко щезає в провулку, відгородившись від вуя завісою з листя дикого винограду. Князь Арафінве встає зрання, щоб наповнити свою душу тишею, та світлом Тельперіону. Так, принаймні, говорить його син Фінарато, Фіндеканів приятель, книжник і мрійник. Як-то у нього виходить, Фіндекано поки що не тямить… От, коли піде у науку до Вишнього Ірмо, тоді, можливо…
А ось і мета мандрівки – остання садиба міста… Далі – зелена долина, котра веде до моря.
Дивний цей останній дім… Фіндекано не знає навіть, як його і назвати… У них, в садибі Нолофінвіонів, мармурова огорожа висотою до поясу дорослому Ельда. А вище – дикий виноград на опорах… Садиба Арафінвіонів взагалі без огорожі – княгиня Еарвен плекає довкола дому квіти на обкладених мушлями клумбах. Навіть дім Великого Князя Фінве в центрі міста оточено парканом з мистецьки виготовлених металевих ґраток, по яким в’ється плющ.
А довкола цього дому – стіна в зріст дорослого Ельда з сірого каменю. І ніяких тобі квіточок. Ковану залізну браму з вибитою на ній восьмипроменевою зорею майже завжди зачинено. Щоправда, Фіндекано знає одну хвірточку, яка…
Але нині відчинено браму, і малий Ельда відважно прямує просто у двір. Відважним бути просто необхідно – біля брами стоять двоє осіб, котрих не обминути.
Вуя Феанаро, татка Майтімо, Фіндекано не боїться. Князь Minya Nosse Finwioni1 - запальний, швидкий на слова і на вчинки, все так, але він не є лихим. Незважаючи на оту стіну довкола садиби, котра неначе випромінює зневагу та гордощі.
А от його співрозмовник – інша річ. Він – Вишній… Не Вишній Мая, яких багато у Тіріоні, а Вишній Вала… Фіндекано вже бачив цю особу, а ще більше про неї чув.
Вишніх Богів-Валар, під захистом яких випала честь жити Ельдар, до недавнього часу було в Амані всього чотирнадцятеро. Сім чоловіків і сім жон, схожих на Ельдар ззовні. Такий вони приймають вигляд, щоб не вразити підопічних своєю могутністю. Оповідають же Пробуджені, що коли Вишній Ороме, Великий Мисливець, з’явився перед ними зненацька у силі і славі, то воїни - Квенді2 (так бо звалися тоді Ельдар) покинули списи та луки і заховалися в лісі. Не сховалися лише троє, що потім стали Великими Князями… Інгве, Фінве, Ельве. Найхоробріші…
Той, хто розмовляє з вуєм Феанаро, теж схожий на Ельда… На дуже високого Ельда, з блідим, занадто правильним лицем. Очі на тому обличчі чорні, непроникні. А усміх – неприємно солодкавий. Недобре таке лице, хоч і гарне з виду. Вбраний цей Вишній в усе чорне, лише пояс розшито срібними нитками. Такі пояси виробляють Телері в гавані Альквалонде.
Мелькор – ось як зветься цей Вишній, котрий є п’ятнадцятим Валаром. Пробуджені говорять, що це він розплодив потвор на тому боці моря. Жахливих вовкулаків, котрі прокрадалися до їхніх поселень і крали малюків просто від домашніх вогнищ… Огидних ікластих urqui, про яких ходили чутки, начебто це спотворені чаклунством Мелькора Квенді. Макалауре, другий брат Майтімо, запевняв, ніби чув на власні вуха від одного з Пробуджених, що кілька таких urqui, котрі не зовсім втратили пам’ять, приходили до поселень, плакали і гукали рідних на ім’я. А з-за огорожі, якими Квенді стали обносити свої селища, летіли безжальні стріли, бо часто бувало, що тих, хто піддався жалості, і вийшов з укриття, urqui хапали і тягли у темряву…
«…і більш-ше їх ніхто не бачив…» - страшним голосом закінчував оповідь Макалауре, і навіть Шалена Трійця припиняла вовтузитися, і з писком кидалася до Майтімо, а той дивився на Макалауре докірливим поглядом своїх зелених, мов виноградини, очей і запевняв малих, що він-то якраз чув на власні вуха більш правдиву оповідь від одного гідного Пробудженого, котрий, в свою чергу, почув її від самого Великого Ороме. Ніякі urqui не Квенді, бо дух Першонароджених не зломити жодним чаклунством. Просто лихий Мелькор вклав трохи розуму у голови великих мавп, котрі жили в лісах Півночі. «…такі великі, і вкриті шерстю… Оце з них, бідолашних, Мелькор і начарував urqui. Сильних, лютих, але дурних.» І слухачі хихотіли з полегшенням, бо перша історія була надто жахливою, аби в неї повірити.
А вуй Феанаро щось оповідає цьому жахливому Вишньому, творцю вовкулаків, войовничих мавп, а може і чогось гіршого. І усміхається йому. І той усміхається теж, але очі його залишаються двома темними провалами. У Фіндекано починає гудіти в голові – таку силу випромінює істота в чорному. Однак, він затримується при брамі і чемно схиляється перед господарем:
- Вітаю, вую Феанаро… І вам моє шанування, Вишній Вала…
Те, що Фіндекано привітав Вишнього опісля вуя, є укритою нечемністю. Вуй і уваги не звернув, лише кивнув головою зверхньо, а Вишній провів Фіндекано очима і усміхнувся ще солодше.
Малий Ельда поволі зійшов сходами на галерею будинку. З глибини дому долинали звуки арфи, якій відповідав ридаючий голос віоли.
Пані княгиня Нерданель поливала на галереї квіти. Її зелені очі, так схожі на очі Майтімо, наче розсипали іскри. Княгиня явно була незадоволена гостем свого чоловіка. Коли вона так дивилася, то семеро її синів трохи не ставали струнко, як воїнська чота.
- Вітаю, ясна пані Нерданель, - схиляється перед ненькою Майтімо Фіндекано, і очі рудоволосої Ельде на хвильку лагіднішають.
- Світла тобі, сину Нолофінве… Почекай трохи, нехай вони закінчать цю вправу.
Вони – це Майтімо та Макалауре. Макалауре грає на арфі, а Майтімо на віолі. Хоча всі родичі впевнені, що з Макалауре вийде неперевершений співець, старший брат співає незгірше. Так, принаймні, вважає Фіндекано, котрий обожнює слухати сріблястий переливчастий голос Руссандола… А нині в руках Майтімо співає віола, співає стару бойову пісню Пробуджених…
«Зорі на небі нашого краю… Зорі відбилися в водах озерних… Ми захистимо свої оселі… Тьма відступає, бо дух не вмирає…»
Ясна пані Нерданель тим часом ледь чутно промовляє сама до себе:
- Не буди лиха, доки воно тихо… Вишні Боги вирішили, мовляв, що оце виправилося… Атож… Urкo1 виправиш лише стрілою в око… Вишні Боги мовили, що оце розкаялося… Та він же дивиться на нас усіх, як Великий Ороме на звірят перед полюванням. Та всьому Тіріону відомо, що оце зурочило малого Артаресто – Еарвен не знає, що й робити, дитя не спить, не їсть, боїться з двору вийти… Я ж говорила Феанаро – якби ти народився на тому боці, ти б і близько до оцього не підійшов…
Фіндекано, котрий ввічливо общипує запропоноване господинею виноградне гроно, уважно прислухається до княгининих слів. Пані Нерданель бачила світ під зорями на власні очі. Її батько, коваль Магтан, навчив Квенді робити зброю з заліза, щоб відбиватися від Потвор-з-Темряви, а сама вона народилася у Середзем’ї. Його, Фіндекано, мама Анайре обмовилася якось, що, нехай там Феанаро і є Вогняним Духом, але жона його має душу воїна…
- Він, мовляв, відбув покарання у Судді Намо, в Мандосі, - продовжує Нерданель стиха, вже забувши про свого малого небожа, - і Суддя його відпустив, бо той присягнув, що не робитиме зла… Отаке-то одурить і Суддю, і самого Великого Манве… Таке вже солодке – хоч до рани прикладай… Таке саме прийшло якось на тому березі до сусіднього селища, і нерозумні Квенді впустили його за огорожу… «Я коваль, майстер - Мая, звуся Артано… Вишній Ауле не дасть вам тієї премудрості, що я» Яка порядна особа так говорить про свого наставника? А потім всі ті Квенді просто щезли… Декого потім знайшли – по кривавому сліду. Той Артано не ковалем був – чародієм- ngaurо3, ним нас малих дорослі лякали, аби ми до лісу самі не бігали, говорили – Саурон забере… А як татко мій стали вчитися у Вишнього Ауле, то Великий Коваль оповів якось, що отой перевертень колись справді був у нього, Ауле, підмайстром, тільки ковальству вчитись не хотів – вважав, що вартий більшого, в чародійстві Валар перевершити бажав. От і знайшов собі наставника – якраз до пари. Хазяїн Urqui, і Хазяїн Вовкулаків. І куди дивиться Еру-Всевишній, адже Вовкулака і досі блукає Середзем’ям, а там багацько зосталося Квенді… А вже дозволяти оцьому, хоч він і Вала, ходити Валінором вільно, Вишні Боги не мусили б задля безпеки наших дітей…
Музика стихла, і в глибині будинку почувся дитячий писк і хлоп’ячий сміх. Швидко по тому на галерею вийшов гінкий, мов лозина, рудоволосий підліток-Ельда. Під пахвами він ніс двох руденьких же малят, які захоплено борюкалися.
-Я все виконав, мамо, і можу йти, - озвався він, ставлячи братиків на ноги, - Макалауре хоче грати ще, аж доки не прийде його навчитель. А ми з Фіндекано пройдемося долиною.
-Не тиняйтеся більше половини кола світла, - застерегла Нерданель, - і візьміть щось поїсти.
Майтімо напакував мішечок фруктами, подав приятелеві руку, і вони гордо пройшли через браму, біля якої вели неквапливу бесіду господар садиби та його небезпечний гість. У Фіндекано похололи пальці, бо Мелькор знову позирнув на нього з якимось особливим зацікавленням. Майтімо гордовито підвів рудоволосу голову, і вклонився Вишньому з княжою гідністю. Його таткові, здається, це сподобалося, бо грізний Феанаро усміхнувся і провів долонею по волоссю сина, яке притримував обруч-оберіг з міді.
-Гуляти подався, Руссандоле? - сказав князь лагідно, - гаразд… Розважайтеся.
Приятелі йшли неспішним кроком, аж доки не сховалися за першими деревами, що росли у видолинку, який вів до моря. Тут вони перезирнулися і перейшли на біг.
- Злякався? – спитав Майтімо на бігу.
- У мене крижинка всередині, - пожалівся Фіндекано, - а я ще хотів мати epesse для хоробрих… Хотів зватися Астальдо2, як Тулкас-воїн, найхоробріший з Валар… Я боягуз, авжеж?
- Ти – відважний, - видихнув Майтімо на бігу, - все Середзем’я вславлятиме Фіндекано Нолофінвіона, коли той прибуде туди у силі і славі.
- Але ж я боюся Мелькора, - жалібно вимовив Фіндекано.
- Однак цього зовсім не помітно! – потішив Майтімо, звертаючи у знайомий обом вибалок, - а це найголовніше. Чорний Вала завжди був лютий на Квенді, бо вони перед ним не плазували – принаймні так оповідають Пробуджені… Не знаю, чого він хоче від батька, але спокій покинув садибу Феанаріонів. Татко ніколи не схилиться ні перед ким, а ненька… Мамі не подобається це приятелювання, і вона цього не приховує. Вона мені дещо оповіла зі своїх дитячих років, і запевняє, що для Хазяїна Urqui, найголовніше – вивернути душу Квендо як рукавичку і змусити біле назвати чорним, а чорне – білим.
- Тобто, - аж зупинився Фіндекано, - зробити з Квендо urко? … То це таки правда?
- Пробуджені запевняють, що це не так, - заспокійливо мовив Майтімо, - оті ікласті потвори, схожі на великих мавп, напевне не є колишніми Квенді. Але мама говорить – найстрашнішим є душа urко в тілі Ельда. Там, в Середзем’ї, серед небезпек, одразу було видно, де біле, де чорне. Тут, в безпеці і добрі, можна й помилитись.
- Це мама твоя каже?
- Мама.., - кивнув Руссандол, - вона мудра… Ми прийшли, оtorno…
Фіндекано розквітнув усміхом. Otorno … Побратим… Брат… Старший княжич з Attea Nosse Finwioni 4 дуже хотів мати ще одного брата. Але не маленького, а такого, як Майтімо. Захисника-побратима. Часом, спостерігаючи за шістьма позосталими Феанаріонами, син Нолофінве вважав, що вони недооцінюють таке щастя – мати старшого брата.
Руссандол тим часом видобув зі схованки у старому дуплявому дереві великий згорток. Фіндекано аж примружився від солодкого передчуття.
Вибирай, - мовив Майтімо. В руках він тримав два мечі у шкіряних піхвах.
Меча було обрано опісля довгого обговорення. Він був ще заважким для дитячих рученят Фіндекано, але Руссандол запевнив друга, що до ваги зброї потрібно звикати змалечку. Принаймні, так говорила ненька Нерданель, котра й сама непогано володіла мечем.
- Чия робота? - спитав Нолофінвіон, милуючись блискучим лезом, - як справжній…
- Він і є справжнім, - відповів Майтімо, - наточити лишень, і все… А робота… Робота моя…
- І батько тобі дозволив?
- Я робив це у кузні батька моєї матері, - сказав Руссандол сміючись, - а пан Магтан, як ти знаєш, обожнює зброю.
Приятелі витягли зі сховку два луки, які були принесені ними туди раніше, і тул зі стрілами, один на двох.
-Ходімо, - сказав Майтімо, - подивимося, чи прийшов наш третій воїн…
Втаємничити у свій задум вони поки що вирішили лише старшого княжича з Nelya Nosse Finwioni . Задум був простим – навчитися володіти зброєю і утекти на той бік моря, де позосталі в Середзем’ї Квенді, прозвані Аварі-Відмовники, напевне потерпають від вовкулаків та urqui. А десь ще тиняється лісами Саурон, колишній Мая Артано… Словом, роботи для воїнів-Ельдар мусило вистачити до останніх днів Арди.
Фінарато вони вирішити втаємничити з двох причин. Перша: син князя Арафінве вважався розумником, недарма йому змалечку приліпили жартівливе прізвисько Інголемо, яким часто заміняли материнське назвисько Інголдо, однакове у князя Арафінве та у його сина. Майтімо вважав, що їм буде потрібна особа, здатна складати плани наступу й оборони. Другою причиною було походження старшого княжича Третього Дому. Його мама Еарвен походила з народу Телері і була донькою Ольве, князя Альквалонде. Фінарато мав доступ до корабликів Телері, на одному з яких і планувалася втеча.
Перед тим, як іти до місця зустрічі з майбутнім укладачем військових планів, Майтімо добув з кишені штанів гребінця і швидко, майже не смикаючи, розчесав молодшому другові чорне густе волосся. Вправність його рухів свідчила про довгу практику. Скінчивши, Руссандол заплів Фіндекано дві коси спереду, переплів їх золотими скрученими нитками, які завбачливо дістав з тієї ж кишені, ще дві косички скрутив на потилиці, а решту волосся, якого ще зосталося багатенько, пустив вільно.
- Не лізтиме в очі, - мовив, - під час вправ.
Фіндекано подивився на себе в невеличке люстерко, котре з’явилося на світ з тієї ж кишені, і вирішив, що йому личить.
- Рушаймо, - мовив задоволено.
Фінарато вони знайшли на умовленому місці, біля невеличкого озерця, що звалося Ілін. Синьоокий білявий Інголемо, виправдовуючи своє прізвисько, сидів на березі, заглибившись у сувій з письменами. Поруч вовтузився з луком ще один підліток-Ельда, темноволосий і сіроокий, як більшість Нолдор.
- Здавайтесь, вас оточено! – зловісно мовив Майтімо, вихоплюючи меча з піхов. Приятель Фінарато, якого звали Едрагілем, миттю зірвався на ноги і з силою натягнув тятиву свого лука. Аж ніяк не іграшкова стріла свиснула поруч і вп’ялася в дерево.
- Прокинься, Арафінвіоне, - гукнув ошелешений Руссандол, - твій охоронець стріляє на влучення. Ми ще не в Середзем’ї – чи ти забув?
- Вона сама зірвалася з тятиви, - виправдовувався переляканий Едрагіль, - я не хотів…
- Не хотів, - пирхнув Майтімо, - ще трохи, і ви б пояснювали таткові Феанаро, хто відправив мене до Судді у гості.
Фінарато нарешті відірвався від читанки і докірливо глянув на Едрагіля.
- Говорив же, - мовив співуче, - що зі зброєю не жартують…
- Навіщо ти взагалі привів його, - втрутився Фіндекано, котрому й досі вчувався свист стріли понад головою, - оце так ти бережеш таємницю?
- Едрагіль – мій nildo, кращий друг, - спокійно мовив Фінарато, - хіба нам не потрібні будуть лучники?
Врешті, зійшлися на тому, що лучники у війську просто необхідні. Фінарато заховав сувоя до футляру з деревної кори, і четвірка вирушила вправлятись.
За навчителя був Майтімо, котрий умовив материного батька Магтана показати йому кілька прийомів. Навчання бою на мечах серед Ельдар чомусь не було розповсюдженим. Якщо луком володів майже кожен, з пошани до Великого Ороме, і щороку в Тіріоні влаштовувалися змагання, на яких був присутній сам Вала-Мисливець, то вправлятися зі списом з нового покоління вміли одиниці, не говорячи вже про мечі, які і в Середзем’ї були розкішшю для Квенді. «Ніж, спис і лук врятували нас від Тьми», - полюбляв говорити Великий Князь Фінве. Фіндекано, однак, знав, що поява на вулицях Тіріону Ельда з мечем, а чи навіть з бойовим ножем чи списом викличе легеньке замішання серед Нолдор. Носити зброю відкрито, не в день змагань, вважалося непризвоїтим.
Однак, вони збиралися на війну, а на тому березі призвоїтість можна було відкинути. На тихих берегах Іліну вперше від заснування Аману прозвучав бойовий клич Квенді, привезений ними колись з-під зоряного неба – Еleni rilma! І хоча в лагідному світлі Лауреліни та Тельперіону неможливо було розгледіти зоряне небо, Фіндекано його вже бачив у яві. Бачив він також, як побиває urqui десятками, як визволяє з їхніх лап бідолашних Аварі… Може серед них буде дівчинка, золотоволоса Квенде, схожа на Артаніс, сестричку Фінарато…
Врешті малі Ельдар посідали на березі рядочком, втомлені, але задоволені. Світло Тельперіону вже почало тьмяніти, змішуючись з іншим, золотавим сяйвом.
- Лауреліна розгоряється, - сказав Майтімо, - може досить на сьогодні?
Мечів з них і справді було досить, але Фіндекано забажав влаштувати стрільби з луків, на що решта радо погодилася. Майтімо мовив, однак, що непогано було б спершу поїсти. Цю пропозицію теж було прийнято з захопленням.
Розіклавши на траві принесені з собою фрукти та перепічки, майбутні воєводи обговорювали подальший склад свого війська. Майтімо вважав, що варто взяти з собою Макалауре. Співець-quentaro3 у війську був потрібен – аби складати nyare та lairе - сказання про подвиги воїнів, прозою та у віршах. До того ж Канафінве (таким було офіційне назвисько другого княжича) теж був непоганим лучником, як для свого віку.
Шалену Трійцю Феанаріонів вирішили не втаємничувати – малі ще. Як і Турукано з Аракано. Фінарато, подумавши, мовив, що його молодші брати Ангарато та Айканаро, теж є замалими для такої виправи.
- А Артаресто? – запитав Фіндекано, - він уже одужав? Може і його до нас?
- Артаресто… - сказав Фінарато сумовито, - з ним щось негаразд… Напевне не варто його в це втягувати. Його зурочила ота лиха сила в чорному…
Фіндекано давно помітив, що більшість Нолдор уникає називати Валу Мелькора на ім’я. Не тільки дітлахи – дорослі теж.
-Але що він зробив Артаресто? – запитав Майтімо стиха.
- Ніхто не знає, - мовив Арафінвіон, - ми гостювали у материного батька, князя Ольве. В Альквалонде… Сиділи на березі – всі вп’ятьох. І тут з’явився він… Ні, нічого лихого він не робив, просто підійшов, заговорив… Сказав, що я маю здібності до аpacen – провидіти майбутнє…
- А ти й справді вмієш? – зацікавлено спитав Фіндекано.
- Можливо згодом… - сказав Фінарато замислено, - зараз – ні… Якісь уривки… Навіть не видіння – спалахи. Але цей якось про те дізнався. І подивився мені в очі, та так, що у мене в голові запаморочилось. А тоді почав вихваляти нашу вроду, колір волосся… І взяв на руки Артаресто… На якусь хвильку. Це все…
- Ваш батько не приніс скарги до Кола Судьби? – спитав Майтімо.
- Татко навіть не заходив до Валмару, - мовив Фінарато, - хоча мама і наполягала… Він не певен… Але Артаресто плаче ночами. І боїться ходити сам – тільки з кимось із нас. Я намагався поговорити з ним, але… Мама водила його в сади Лоріену. Вишній Ірмо мовив, що прямого втручання немає, але щось в душі брата надвередилось, можливо просто від неочікуваного доторку Сили. Сказав, що застереже Валу Мелькора, аби той дав спокій малим Ельдар. І Артаресто спав в саду Ірмо, і йому стало краще. Але брати його на війну я б не ризикнув.
Фіндекано зітхнув і взявся за лук. Він розумів, звісно, що не йому, малому Ельда, докоряти Вишнім. Але даремно Хазяїн Urqui, ходить вільно по щасливому Валінору. Тим більше, що так вважає і ясна пані Нерданель…