Post by ladytim on Mar 17, 2016 23:56:04 GMT 2
Сади Ірмо, або ж Лоріен, по праву вважаються найпрекраснішим місцем Валінору.
Вишній Ірмо, Володар Снів, і брат Судді Намо, перебуває в Лоріені постійно, а на острові посеред озера Лореллін світиться перлистим блиском палац його жони, Валіе-цілительки Есте.
Мати Ірмо за навчителя є великою честю. До нього в науку потрапляють лише ті Ельдар, хто має особливі здібності до оsanwe і неабияку силу духу.
Хоча відчувають одне одного на відстані всі Квенді Валінору, і не тільки Валінору, однак, як і будь-які інші здібності, сила оsanwe не є однаковою для всіх.
Від садів Ірмо у напрямку Тіріону-на-Туні поволі йшов молодий Ельда, вродливий, наче квітуче деревце. Ельдар зберігають вроду протягом всього свого життя, яке може обірватися лише насильно, або з власного бажання, однак за тисячі літ вагою знань та досвіду сповнюються душі Ельдар, тому й говорять, що вік їхній можна розпізнати лише подивившись їм в очі.
Синьоокий Нолдо, учень Ірмо, є ще зовсім юним Ельда, і очі його іскряться жагою життя і бажанням нових вражень та звершень. Він вбраний у білесеньку сорочку з золотим шиттям, сірі штани та синю куртку з золотою облямівкою. Все це йому личить – біле та всі відтінки блакиті й синяви є улюбленими кольорами темноволосих і світлооких Нолдор з Аttea Nosse.
Перед тим, як ступити на кришталеві сходи головного узвозу, юнак вийняв з гаптованої торбинки синю накидку, а до поясу прип’яв меча, якого до того ніс в руці, загорненим у тканину.
Накидку молодий Нолдо вбрав поверх одежі. На ній зображено було нещодавно створений герб Другого Роду Фінвіонів – багряний Коловрат на ніжно-блакитному тлі в жовтому колі. Від кола розходилися помаранчеві промені, а оточувала його блакитна ж рамка, прикрашена сріблястими зірками.
Цей герб власноручно створив князь Нолофінве, і відтоді носити його вважали за честь його сини, та спокревені родини, яких було серед Нолдор – близько третини Тіріону. Герб юному княжичу Фіндекано, який нині поправляв на собі накидку, подобався, але він подобався б йому ще більше, якби чудову відзнаку було зроблено не для того, щоб відріжняти здалеку своїх від чужих.
Чужим для Аttea Nocce став рід Феанаро. Ельдар вже давно забули про ті спокійні дні, коли носити відкрито зброю на вулицях Тіріону вважалося непризвоїтим. Нині молодим Ельдар непристойно було ходити неозброєними, бо тоді супротивники одразу б заявили, що той, хто не має при собі меча, боїться поєдинку і не гідний зватися Нолдо.
Поєдинки, хвала Всевишньому та Вишнім Валар, відбувалися згідно суворих обмежень і до першої крові. Так наказав Великий Князь Фінве, який був не в змозі заборонити цю пошесть. Досі ніхто з герцівників не став перед грізні очі Судді Намо, позбувшись hroa, однак, десь в глибинах душі всі розуміли, що подібне може статися у будь-який час.
Сам Фіндекано бридився участю в цих іграшкових двобоях. Він охоче вправлявся у володінні мечем з братами Аракано й Туракано, а також з усіма бажаючими, але проливати свою, а чи чужу кров не хотів, і скаламутити його непробивний спокій не вдавалося жодному задираці з Мinya Nosse.
Третій Дім Фінвіонів також намагався стояти осторонь від цих сутичок, тому вірним Nelya Nosse часом діставалося з обох боків.
На третій знизу терасі Фіндекано побачив двох Нолдор в багряних накидках. Посередині, в чорному квадраті, красувалася восьмикутна зоря – родовий знак Феанаріонів.
Вірні дому Мinya Nosse, спокревені з родом Феанаро, вже давно носили його зорю на своїх плащах. Сам же князь Мinya Nosse пишався гербом, головною складовою якого були все ті ж язики вогню.
Фіндекано пізнав юнаків – то був давній приятель Лауральдо, з яким вони колись намагалися втекти за море, та його nildo, ще зовсім юний Нолдо на ім’я Наренділь.
Молодий княжич зітхнув. Опісля спокою садів Ірмо він мав знову витрачати свій час на те, щоб довести свою огиду до забав, подібних до кривавих поєдинків. Він сподівався лише на те, що Лауральдо зможе стримати свого молодшого друга в пам’ять давнього приятелювання з княжичем Другого Дому.
- Вітаю родичів з Мinya Nosse, - сказав Фіндекано приязно. Він знав, що за звичаєм двійця мала б привітатися першою. Але краще трохи відступити від звичаю, аніж бути змушеним вийти зі зброєю проти родича як проти ворога. До того ж Фіндекано мав власну думку про стан справ у Тіріоні, тому і дотримувався заборони, накладеної самим на себе.
Іноді, звісно, легше було б вийти на поєдинок, або стерпіти біль від рани. Лише крижаний спокій духу, успадкований княжичем від батька Нолофінве, давав йому змогу терпіти образи від деяких Нолдор в багряному вбранні… Багато з них нещодавно вийшли з дитячого віку. Як от цей Наренділь, котрий насмішкувато поглядає нині на герб Нолофінве на накидці Фіндекано і на його тяжкі чорні коси, перевиті за давньою звичкою золотими стрічками.
- Славний рід Нолофінве, - ущипливо мовив Наренділь, - його воїни славляться довгим волоссям і короткими мечами… Якої довжини меч у вельможного Нолдо?
- Я не збираюся нині мірятися ні довжиною волосся, ні довжиною мечів, - крижаним голосом озвався Фіндекано, - тим більше з дитям, чиє волосся нещодавно розчісувала ненька. Я міг би поговорити з Лауральдо, але не зброєю – словом. Я міг би нагадати йому, що негоже дозволяти юному родичу ображати давнього приятеля, але нині в Тіріоні дружба та приязнь вимірюється брязкотом сталі. Дозвольте мені пройти – я поспішаю.
Наренділь спробував загородити йому шлях, але Фіндекано здавив його обіруч, і переставив набік, наче ляльку. Підіймаючись вгору він почув задиханий і лютий голос юного Нолдо:
- Лауральдо! Ну що ж ти… Лауральдо!
Але Лауральдо мовчав.
Наступна тераса була величеньким парком. Фіндекано звернув туди, щоб скоротити шлях, і побачив біля озера, по якому велично плавали лебеді, ще одного молодого Нолдо, чиє світле волосся відблискувало щирим золотом.
- Нолдор носять золоті прикраси коли схочуть, - мовив Фіндекано повеселілим голосом, - але світле золото Арафінвіонів завжди з тобою, брате Фінарато. Я пізнав тебе по його сяйву ще здаля.
- О, нині ми пізнаємо одне одного по гербах та накидках, - продзвенів сріблом голос Фінарато, - сподіваюся, мій любий друже, хоч ти не будеш вимахувати мечем перед моїм обличчям…
- А що, вже намагалися? – спитав Фіндекано, силячись на жартівливий тон.
- О, тут проходило двоє певних осіб у вбранні певного кольору, - насмішкувато мовив Інголемо, - бідолахи, напевне, забули квенья – за них намагалася заговорити їхня зброя. Втім, вона, здається, теж є німою…
Фінарато був вбраний в блакитне, бо цей колір неймовірно личив золотоволосому і синьоокому Нолдо. Блакитна ж накидка з золотою квіткою – гербом Арафінвіонів, недбало звішувалася з лави.
- О, ці вже мені герби та родові кольори, - продовжив Фінарато з усміхом, - дивні часи настали, toron, Ельдар оцінюють одне одного не за витворами рук і не за силою розуму, а за кольором шматка тканини, чиїм призначенням є прикривати hrоа від подмухів вітерцю. Я напевне є нерозумним, милий брате, бо при погляді на багряний з чорним плащ, мої очі не заслав багряно-чорний дим… Я навіть не знайшов вчасно відповіді на мудре питання юного Нолдо… як там його… Наренділя, чого це я, княжич Нолдор, якого нарекли чесним Нолдорським назвиськом Артафінде, відгукуюсь на Телерійське ім’я Фінарато, і мене від цього не нудить…
- Я міг би посміятися разом з тобою над вадами власного розуму, - сумно мовив Фіндекано, котрий ніколи не називав друга офіційним іменем, - аби не бачив занадто часто, як цей дим, котрий може бути й сріблясто-синім, застилає очі особам, яких я люблю всім серцем. Нещодавно додому принесли пораненого Туракано… Він поєдинкував одночасно з Туркафінве та Куруфінве-молодшим, бо йому здалося, що котрийсь з них поглянув на Арельде не зовсім по-братньому.
- Стривай, - звів брову Фінарато, - я чув від гідних довіри осіб, що певна панна Лехте з роду, спокревеного з Мinya Nosse , є зарученою з Куруфінве-молодшим, і їхній злюб відбудеться найближчим часом…
- Саме так, - підтвердив Фіндекано, - але Турко і Курво не полишають улюбленої забави – полювання, а моя сестра теж є одною з найкращих учениць Ороме. Туракано вирішив, що непризвоїто князівні Attea Nosse гасати лісами з двома Феанаріонами, один з яких майже одружений…
Але Арельде здається більше подобався Турко, - хмикнув Фінарато, - що ж до Куруфінве, то я щиро співчуваю діві, котра мала нещастя закохатися в цю зменшену подобу вуя Феанаро. Недарма пані Нерданель назвала його Атарінке ще в дитинстві.
- Туракано, - зітхнув Нолофінвіон, - не бажає бачити поруч з нашою сестрою будь-кого з семи Феанаріонів.
Фінарато дивився на приятеля зі звичним лагідним усміхом.
- Ось поглянь, - сказав, - скоряючись загальній пошесті, я створив собі власного герба. На майбутнє… Такого скромного і мальовничого без отих вогняних знаків, що вже намуляли око всім добрим Нолдор Тіріону.
Юнак розгорнув шматок шовку і урочисто показав Фіндекано герб, вигаптуваний на ньому – арфа та смолоскип на зеленому тлі.
- Музика, - сказав лагідно, - пробуджує душі, а світло розганяє тьму. Вигаптувала його мені сестричка Артаніс, бажаючи подражнити старшого брата за зайву миролюбність.
- Так хто придумав герба? – засміявся Фіндекано, - ти, чи Артаніс?
- Він мені приснився, - мовив Фінарато, - а вірніше привидівся… Це було аpacen, милий брате… Я намагатимусь опікуватися тими, кому найбільше потрібна музика серця та живий вогонь душі.
- А тобі не привиділось часом, - спитав Нолофінвіон, - коли закінчиться оця війна кольорів та гербів?
- О, - вимовив Фінарато якимось зболеним голосом, - декого не спинить навіть своя та чужа погибель… Аби ж тільки своя… Я бачив власну смерть, вона чаїлася у тьмі і забирала любих мені nildor5, перш ніж кинутись мені до горла… Але ми гинули не за візерунки на тканині, милий брате…
Фіндекано поблід. Його родич дивився вдалечінь тим відчуженим поглядом, який часом з’являється у ясновидців.
- Загибель у щасливому Валінорі? – спитав Нолофінвіон, силячись на усмішку, - ні, toron… Мовчи… Не говори, бо слово, як і музика, часом обростає плоттю…
- Так, забудемо, - труснув головою Фінарато, і в голосі його знову задзвеніло срібло, - до речі, я створив і родовий знак для всього Nelya Nosse… Не все ж Першому Дому зі спокревеними пишатися зірками на плащах – нехай і ми прикрасимо всіх вірних нашою відзнакою. Я навіть вже зробив собі персня з цим знаком і сьогодні вперше вдягнув його на палець…
Юнак витягнув лівицю, і Фіндекано побачив на його вказівному пальці чудової роботи золотого персня. Дві змійки з очима зі смарагдів переплелися на ньому під вінцем з золотих квітів. Одна зі змій пожирала вінець, друга захищала… Принаймні, Фіндекано так зрозумів значення персня. А може… Може, вони боролися за вінець.
- Власне, змій має бути три, - сказав Фінарато тим голосом провидця, від якого Фіндекано завжди ставало трохи моторошно, - три змії на одну корону… Однак наш рід завжди є осторонь… Залишаються дві… Я можу подарувати тобі і задум, і персня…
Він потягнув персня з пальця. Повільно, як уві сні.
- Ні, - прошепотів Фіндекано, - не треба, Інголдо!
Вперше в житті він назвав брата у перших його аmilesse, яким Фінарато звали лише рідні брати з сестрою. Бо злякався. Не його слів навіть – самого персня. На хвилину йому здалося, що кров застигла на тільцях золотих змійок…
- Сьогодні поганий день, - сказав Нолофінвіон врешті, стиснувши руками долоню родича, - і ти, і я в лихому гуморі, а все через оті багряні з чорним накидки на нечемних особах. Залиш персня собі, toron, цей знак не годиться для того, щоб прикрашати ним вбрання. Та й хто насмілиться сперечатися за вінець Великого Князя Нолдор?
- Не за вінець, - лагідно мовив Фінарато, - за місце в серці князя Фінве. Мій батько є мудрим – він знає, що його місце завжди третє – і не бажає більшого. А також не слухає солодких речей певного Вали, котрий занадто часто відвідує і садибу під знаком Восьмипроменевої Зорі, і садибу під знаком Коловрату.
- Я не хочу про це говорити, - різко сказав Фіндекано.
- О, крига в голосі… - озвався його родич – Пробач… Забудь мої слова, милий брате. До речі, як там Нельяфінве? Я так давно його не бачив…
- Про це я теж не хочу говорити, - сказав Фіндекано, - Вибач.
Арафінвіон мовчки схилив голову на знак згоди.
- Забудемо, - озвався він, коли Фіндекано вже підвівся з лави, щоб іти, - і закінчимо розмову як мелодію – нехай бринить надія… Ти будеш присутнім на Великих Змаганнях через три кола світла?
- Я прийду, - мовив Нолофінвіон протягло, намагаючись вибачитись за різкість попередніх слів музикою голосу, - говорять, що ти, як співець, виборюватимеш першість у Мinya Nosse?
- Так, Макалауре є Золотим Голосом Тіріону, - сказав Фінарато без насмішки, він просто стверджував давно всім відому істину, - але й срібло часом має свою ціну, хіба ні?
- Якщо це твоє срібло, милий брате, - мовив Фіндекано щиро, - то воно часом буває дорожчим від золота.
- А чому ти не записався на змагання співців? – спитав Фінарато, - твій голос, і твоя арфа…
- Опісля вас двох звучатимуть дуже слабко, - всміхнувся Нолофінвіон, - я краще заграю тятивою лука, бо там у мене є надія переграти цього хвалька Туркафінве на радість батькові й братам…
- А що скаже Арельде? – спитав лукаво Фінарато.
- О, вона вболіватиме за мене, - сказав Фіндекано, підіймаючись з лави, - я певен…
Розмова з Арафінвіоном привела душу Фіндекано якщо не до гармонійного стану, який намагалися підтримувати в своїх душах Ельдар, то, принаймні, трохи заспокоїла. Однак і стривожила теж. Фінарато, з його чутливістю, провидів якісь біди для Нолдор, набагато більші за чиюсь загибель на поєдинку. Нолофінвіон знав, що батько приятеля, князь Арафінве був трохи не єдиним в Тіріоні, хто рішуче замкнув двері своєї садиби перед Валою Мелькором. Однак і в його родині не було гармонії – Артаресто, його другий син, ніяк не міг позбутися якихось непевних страхів, що їх, за чутками, навів на нього в дитинстві Мелькор. Айканаро та Ангарато, добрі приятелі Фіндекано, прихитрялися одночасно товаришувати і з Туркафінве та з Куруфінве - молодшим, ганяючи з ними верхи по лісах Аману в складі почту Великого Ороме. Фіндекано сприймав це як належне, а от Турукано з Аракано весь час намагалися перетягти молодших Арафінвіонів на бік Attea Nosse, і страшно на них ображалися, коли юнаки все ж таки не наважувалися залишити своїх приятелів з дому Феанаро. Їхня ж сестра Артаніс, ніби виправдовуючи своє amilesse Нервен, встигла зіпсувати стосунки з самим вуєм Феанаро. Подейкували, що, для якоїсь нагальної роботи, вую потрібно було мати перед очима певний колір – суміш золотого сяйва Лауреліну та
срібного сяйва Тельперіону. Саме таке волосся було у Артаніс, як бо говорила вона сама - золото від Ваніяр, срібло від Телері. Князь Феанаро, з властивою йому самовпевненістю, попрохав у племінниці пасемце волосся як зразок. На що Нервен відповіла, холоднокровно дивлячись просто в очі Вогняному Духові: «Я не можу допустити, щоб один з князів Нолдор і мій шановний родич захворів від огиди, дивлячись на успадковане від Телері та Ваніяр, котрі, за його ж словами, негідні зватися Ельдар.»
Фіндекано мимоволі посміхнувся, згадавши подружку дитячих літ… О, ця Артаніс… Однак, її відповідь втягнула Третій Дім у ворожнечу двох старших сімей, і може цим пояснювалося те, що Лауральдо та Наренділь насмілилися зачепити Фінарато. Зазвичай Інголемо завжди стояв осторонь від подібних суперечок, і намагався вгамувати пристрасті лагідним словом. Його слухали майже завжди – провидців Ельдар шанували трохи не нарівні з князями. І от нині…
Він, Фіндекано, теж добрий – так нечемно говорити з родичем… Але ж Фінарато, сам того не бажаючи, доторкнувся до відкритої рани. Інголемо, як більшість тих, хто володів аpacen, провидів майбутнє, але часом не помічав теперішнього.
Майтімо Руссандола Фіндекано не бачив вже довгий час. Приходити до нього він не міг з відомих причин, а Майтімо було незручно перед князем Нолофінве, котрий обдаровував старшого сина Феанаро крижаною ввічливістю, від якої ставало холодно серцю. Якийсь час оtorni зустрічалися в умовлених заздалегідь місцях, щоб поговорити, і вправлятися зі зброєю, але потім… Фіндекано не пам’ятав, хто першим не прийшов на зустріч… Може і він сам з якогось важливого приводу… Однак, опісля кількох марних очікувань, юнак почав вважати, що Руссандол теж піддався оцій «війні гербів та кольорів» і вирішив розірвати узи побратимства.
Фіндекано уважно дослухався до всіх чуток про колишнього друга, хоча сварив себе подумки за відсутність гордости. Майтімо не бився на поєдинках – його, першого мечника Тіріону, просто боялися зачіпати. Високий, стрункий, мов тополина, Нолдо носив свій мідний обруч на рудому волоссі наче князівський вінець. Дівчата - Ельдаріе всіх Трьох Домів крадькома заглядалися на нього, однак юнак був надто заглибленим в себе, і в свою працю. Останнім часом він захопився ювелірною справою, як Макалауре, і – здається - сам Феанаро. Феанаро все ще доробляв якусь загадкову прикрасу, розпочату їм у ті часи, коли його сини намагалися втекти в Ендоре. В проміжках невтомний князь Міnya Nosse вдосконалив буквицю Руміла, сотворив світильники, котрі сяяли зоряним світлом, і скляний прилад в формі кулі, котрий в кільканадцять разів посилював оsanwе.
Буквицю тепер називали – tengwanda1 Феанаро… Світильники звалися «лампами Феанаро». Передавачу думок Феанаро дав назву «палантир» і, за чутками, зробив їх декілька. Цілком певні особи запевняли, що за їхньою допомогою можна розмовляти на великій відстані, дивлячись в обличчя співбесідника і особливо не напружуючись.
Але Феанаро лише відмахувався від хвали та лестощів. Він запевняв, що творить щось таке, що прославить його до кінця часів Арди на мільйони кіл світла.
Майтімо старанно допомагав батькові, і несподівано взявся вивчати обробку дорогоцінного каміння. Власне тому Фіндекано і вирішив, що творіння вуя Феанаро є прикрасою.
До садиби юнак дібрався без пригод. Вдома він застав Туракано, котрий ще оклигував від поранення. Середульший Нолофінвіон був злим, мов лиха сила, бо рана не давала йому змоги приймати участь в змаганнях мечників, а чи лучників. Аракано співчував братові від серця, але сам крадькома від нього рихтував меча, бо записався на змагання два кола світла тому. Арельде теж мала приймати участь у змаганнях вершників, і Туракано прогнав з очей улюблену сестру, через яку він мав іти на змагання просто глядачем.
Фіндекано зробив все, що належало зробити старшому брату – потішив Туракано, якому найбільше боліло, що певна панна Еленве з Ваніяр не побачить його звитяг, а також вийшов з Аракано до саду і перевірив його володіння зброєю, сказавши при тому, що, якщо йому пощастить, і він не потрапить у пару до Майтімо Високого, то перемогу Аttea Nosse вславлятимуть у піснях до наступних змагань.
Аракано, котрий вже був вищим на зріст за старшого брата, незадоволено пирхнув:
- Руссандол Непереможний, аякже… Ще побачимо, чиє буде зверху – занадто високе дерево ламається від вітру.
- Майтімо є незламним, - мовив Фіндекано ніби жартома.
- Я не розумію тебе, старший брате, - наїжився Аракано, - син Феанаро стоптав під ноги вашу дружбу, а ти вихваляєш його перед власним родом…
- Майтімо не топтав їхньої дружби – озвалася з галереї будинку Арельде, - просто так склалися обставини. І Фіндекано правий: Нельяфінве є першим мечником Тіріону, і зламати його - ой не просто.
- Я думав, - підкусив Аракано, котрий не міг довго сердитися ні на кого, - що Білій Панні Нолдор більше до пари певний витончений юнак зі світлим волоссям, а не рудий шаленець, який є його старшим братом…
Білою Панною, або ж Ар-Фейніель, Арельде прозвали за її пристрасть до білого вбрання. Ось і зараз вона гордовито оправила на собі білу сукню для їзди верхи і мовила напівжартома, напівсерйозно:
- Витонченою у Тієлкормо є тільки його дівоча талія. Я з задоволенням проміняла б цього великого мисливця з язиком змії і таким же норовом, на його рудоволосого родича. Від Турко скоро втече навіть його пес Гуан – бідолашний вовкодав є добрим з натури на відміну від господаря. А Руссандол є шляхетним, знов-таки на відміну від меншого братця.
- Аби Турко це чув! – засміявся Аракано, - певний Нолдо з язиком змії оповідав декому, що варто йому лише запропонувати одній діві у білому заручного персня, і вона…
- Не діжде! – відтяла Арельде зі справжнім гнівом у голосі, - я ціную його та Атарінке як вправних мисливців, але не більше. Однак, якби подібне запропонував Рудий…
- О, який жах! – закотив очі Аракано, - Майтімо напевне захоче, аби ти народила йому сімох малюків, як ясна пані Нерданель його вельмишановному батькові… І всі вони будуть рудими, сестричко…
- Майтімо мені ще нічого не пропонував! – відтяла Арельде, - але я не буду питати твоєї поради, Аракано, коли вибиратиму собі пару… Досить уже цих розмов, я маю йти вправлятися…
Біла Панна гордовито віддалилася у напрямку конюшень. Фіндекано, все ще усміхаючись, подався до зброярні за своїм луком. Трохи повправлятися не завадить і йому… Однак… Синьоока вродливиця Арельде, за якою зітхає так багато осіб – і Рудий Майтімо… Є шляхетним… Так говорить сестра, котра розуміється на порухах душі… Що ж, Руссандоле, на змаганнях ми це перевіримо. Твою шляхетність – і мою відвагу… Не відвагу мечника, о ні… Іншу відвагу – відвагу духу.
Великі Змагання у ріжних вміннях мали відбуватися на широкому полі поміж пагорбом Туни та Валмаром. На них зібралися бажаючі з усіх трьох народів Ельдар, прийшли також Маяр, вірні помічники Валарів, очікувалося прибуття й самих Вишніх, про що з радістю прокричали оповісники.
Великий Князь Фінве трохи непокоївся – вперше від існування Аману Ельдар мали показувати свою вправність у володіння мечами. Тим паче, що більшість мечників були Нолдор. Імена кількох Телері, які було занесено до списку учасників змагань на мечах, не могли приховати того, що саме народ Фінве раптово полюбив цю сувору забаву. Ясновельможний Фінве оголосив, що мечі для змагань мають бути затупленими, і за цим пильно стежили його охоронці з Пробуджених.
Змагання мали відбутися за освяченим віками звичаєм. Зазвичай Вишні благословляли витвори рук Ельдар, які ті виставляли на їхній розсуд. Потім відбувалися змагання дівчат-танцівниць, опісля ж - перегони вершників. Вершниками могли бути особи обох статей, бо nissi, жінки - Ельде, часом приймали участь в небезпечних забавах нарівні з чоловіками.
Опісля перегонів раніше змагалися лучники, але тепер мали бути ще й змагання мечників. І завершувало свято змагання співців.
Велике коло оточували розташовані уступами мармурові лави, котрі ледве вміщали глядачів. Фіндекано тримався біля свого батька, чиє місце було у першому ряді. Він неквапно роздивлявся довкола, відшукуючи очима знайомих.
Ось срібноволосі моряки з Альквалонде, і князь Ольве підводить руку у вітанні. Йому відповідає вуй Арафінве, котрий розташувався з родиною і спокревеними поруч з Телерійськими гостями. Ось поволі розсаджуються Ваніяр, котрі прибули з Валмару, їхнє золоте волосся виблискує в світлі Лауреліни… Туракано, котрий прийшов таки, незважаючи на поранену руку, підводиться, відшукуючи когось серед світлих дівочих голівок… Знайшов, просяяв усміхом… Отже, його панна тут…
А ось тихий шемріт пронісся поміж рядами глядачів, і безліч облич розквітло усмішками. На сходинках поміж лавами стоять двоє – золотоволоса Ваніе і золотоволосий же Нолдо в блакитній накидці з золотою квіткою… Вони дивляться один одному в очі і не бачать нічого довкола себе. На них не наштовхуються, їх обходять, намагаючись не зачепити, не потривожити кохання, що виникло так раптово…
Фінарато, melindo, - чує Фіндекано, котрий якраз вийшов на сходи, аби краще роздивитися довкола.
Коли ж вони встигли познайомитися – Інголемо, котрий не підводить голови від книжок, і ця ніжна особа…
Амаріе, - срібний голос Фінарато тремтить як струна арфи, - меlde…
Отже діву-Ваніе звуть Амаріе… Здається він, Фіндекано, десь чув це ім’я… А, ну напевне… Про неї оповідав Туракано… Красуня Амаріе, подруга Еленве… Найкраща танцівниця Валмару… З тих, що танцюють перед очима самого Манве Сулімо та інших Валар…
А глядачів тим часом прибуває… Лави, де сидять Нолдор, переливаються кольорами Трьох Домів. Багряні накидки з восьмикутною зорею… Сині, гаптовані срібними зірками… Блакитні з золотими квітами… Герби на плащах спокревених…
Міняться кольори… Жодного стороннього вкраплення… Міnya Nosse онде – навпроти Другого Дому. З одного боку вони відділені місцями, приготованими для Валар та Маяр, з іншого – гостями з Валмару. Третій Дім неподалік, поруч з гостями з Альквалонде. Краще було б навпаки, бо нині, для того, щоб виконати свій задум, Фіндекано доведеться йти через поле для змагань на очах у всіх.
Юнак позирає на батька з ненькою. Князь Нолофінве є сумовито-задумливим, і таким же сумним є лице мами Анайре, котра вболіває за свого чоловіка. Час від часу він поглядає вбік, на порожні ще місця Великого Князя та Княгині. Про що думає татко? Хтозна… Хоч би не про старшого брата, котрий, незважаючи на важкий норов, все ж таки більше любий серцю Ясновельможного Фінве.
А онде і Вельможний Феанаро з пані Нерданель та синами. Як же виросли малі близнята-Амбаруссар… Ніжні юні підлітки-Ельдар… Такі ж рудоволосі, як і старший брат, котрий в дитинстві звав їх лисенятами. Сіроокий красень Макалауре з незмінною арфою… Шалена Трійця – вже не підлітки, юнаки… Туркафінве, губитель дівочих серденьок, поправляє заплетене в коси світле попелясте волосся, успадковане ним від пані Міріель. Позирає туди, де зібрався гурток дівчат-вершниць… Не дочекаєшся, приятелю, Арельде не для тебе… Куруфінве-молодший веде під руку чорняву Нолде в багряній сукні… Ой, діво-Ельде, ти любиш багряне - не згори на цьому вогні… Моріфінве, похмурий і чимось незадоволений, чорне волосся з рудуватим відливом вкриває його плечі ще одним плащем, чорні брови зведені на переніссі.
А ось і старший княжич… припізнився трошки. З уклоном передає батькові скринечку з різьбленого дерева. В таких скринечках зазвичай майстри підносять Вишнім вироби під благословення. Цікаво, що там… Може, ота прикраса, про яку стільки шепотілися у Тіріоні.
Фіндекано раптом зрозумів, чому спізнився Руссандол. Князь Феанаро мусив прийти на свято беззбройним, як і всі Ельдар. Зброя для змагань була віднесена розпорядникам ще вчора, і окрім того ніхто не мав брати з собою навіть бойового ножа. Це також було розпорядження Великого Князя Фінве, можливо і доцільне, якщо зважати на нинішні обставини…
Тож вуй Феанаро не міг вийти на люди озброєним. Однак, оту скринечку приніс Майтімо під охороною озброєних Нолдор з Міnya Nosse . Онде вони подалися геть, забравши з собою й меча Руссандола… Та що ж там може бути, у тій скринечці, якщо вуй вважає, що її потрібно нести Тіріоном у супроводі загону воїнів під проводом першого мечника Нолдор…
А ось тепер час рушати… Фіндекано рішуче спускається по сходах і іде навпростець через поле. При цьому він благає подумки ще неприсутніх тут Валар, аби татко Нолофінве не здумав його гукнути, або покликати назад.
Вишні тілько-но починають являтися. Іншим разом Фіндекано не відводив би очей з почесних місць, призначених для опікунів… Ось у яскравому спалаху явилися обіруч Ауле-коваль та Яванна, опікунка рослин… Ось Ороме-мисливець з жоною Ваною, схожою на ніжний квіт Берегинею Юних… Ось сам великий воїн Тулкас, переможець Мелькора, зі своєю подругою Нессою, покровителькою тварин…
А Мелькор уже тут, скромно примостився в куточку. Фіндекано, котрий лише поглядав час від часу в бік Валар, не встиг помітити, коли той явився. Поруч з ним – порожні місця, видно Вишні Боги не дуже полюбляють провинного брата, незважаючи на все його каяття та запевнення у вічному мирі… Ні, ось просто до нього іде сумовита Валіе в чорній сукні та білому запиналі. Це Ніенна Феантурі, Душа Скорботи, сестра Намо, Судді Мертвих та Ірмо, Володаря Снів. Вона сідає поруч з ізгоєм, і кладе йому на чорний рукав сорочки свою білу руку.
Фіндекано вирішує про себе, що Скорботна Ніенна є відважною. Якби ж то Мелькор був гідним її сміливого вчинку… Ельдар вже звикли до його присутньости у Валінорі, навіть князь Нолофінве приймає Мелькора в своїй садибі з ввічливістю та шанобою, однак Фіндекано ніяк не може позбутися своєї давньої дитячої неприязні до колишнього Хазяїна Urqui.
Але нема коли роздивлятися Вишніх – часу обмаль, змагання ось-ось розпочнуться, а сам Фіндекано вже поруч з місцями, де розташувалися Міnya Nosse.
- Мої вітання князю і родичу Феанаро, - вклоняється Фіндекано до вуя, котрий аж заціпенів від такого нахабства. Князь Феанаро та князь Нолофінве не віталися вже багато кіл світла опісля якоїсь чергової сварки.
Гомін довкола них затих, і в цій зловісній тиші Фіндекано продовжив, намагаючись не втратити погідну співучість голосу:
- … і ясній пані, княгині Нерданель.
Перед княгинею – належний уклін. Зелені очі доньки Магтана поломеніють захватом і насмішкою одночасно. Вельможна пані, здається, зрозуміла його наміри. Вона гідно зводиться з місця і простягає до Фіндекано ніжну ручку, до якої той і доторкається вустами зі всією шанобою, на яку тільки здатен.
Тиша змінюється шемрітом – вуй Феанаро ледь схиляє темноволосу голову, увінчану зачіскою з переплетених кіс і вимовляє крізь зуби щось схоже на привітання.
- Я хотів би сказати кілька слів, - продовжує Фіндекано, - вашому старшому сину, коли на те буде ваша згода.
Нолофінвіон чує, як на ряд вище Туркафінве та Куруфінве-молодший б’ються об заклад на новий лук, що Фіндекано прийшов викликати Руссандола на двобій, аби помститися за пораненого ними Туракано. Вуй Феанаро схиляє голову на знак згоди, а пані Нерданель, думки якої вочевидь є протилежними словам її менших синів, говорить лагідно:
- Майтімо, любий, поговори з приятелем…
Майтімо поволі спускається донизу. Він вбраний у ріжні відтінки багряного – помаранчева гаптована золотом сорочка, бронзового кольору штани, такий же тонкий каптан… Червоний плащ з Зорею Феанаро перекинуто через плече. Мідний обруч на голові підтримує волосся, що сягає стану… Розгубленість в зелених очах.
- Вітаю, Фіндекано… Ти щось хотів мені сказати?
Нагорі Моріфінве запевняє своїх братів, що двобій відбудеться сьогодні ж, одразу опісля змагань, і що Майтімо переможе однозначно. Фіндекано знову просяє посмішкою, хоча душа його дзвенить натягненою тятивою. Руссандол напевне і очікує чогось такого… Образи… Виклику… Він готовий на це відповісти… Але як він відповість на добре слово й простягнену руку перед очима братів та спокревених… Перед батьковими очима… Чого доброго, ще назве боягузом, котрий не бажає мститися за брата, і прожене геть…
- Я хотів сказати, що давно не бачив тебе, оtorno, - спокійно говорить Фіндекано, - багато кіл світла. Чому б нам не сісти поруч – онде, біля Ваніяр, я бачу два вільних місця, і не подивитися змагання разом?
Він простягає руку, дивлячись просто в очі побратима. І з полегшенням бачить в тих очах тихий захват і давню братерську ніжність.
- Астальдо, - говорить Майтімо з таким знайомим усміхом, - мій Астальдо… Я дійсно давно тебе не бачив. Моя провина – мав багато роботи. Але тепер татко закінчив свою велику справу, і ми будемо зустрічатися частіше.
Руссандол стискає приятелю руку, а потім не витримує і пригортає до себе під гнівним батьковим поглядом. Фіндекано крадькома позирає вгору. Шалена Трійця Феанаріонів має такий вигляд, наче під їхніми ногами розверзлося провалля. А от Макалауре усміхається ледь помітно… Поруч з ним заціпеніли близнята з однаково розгубленим виразом на ніжних личках.
- Ходімо, оtorno, - продовжує Майтімо, - там дійсно є два місця, і досить зручних, як на мій погляд…
Вони відходять трохи вбік, і вмощуються на мармуровій лаві поміж Ваніяр. Фіндекано тепер має змогу поглянути на другий бік поля. Його гострий зір Ельда відшукує батькове лице. Вираз обличчя князя Нолофінве не віщує нічого доброго – це лик крижаної статуї.
- О, між вогнем та кригою, - співуче говорить Руссандол, - нам доведеться тяжко, милий брате…
Але ж вона варта цього, наша оtornasse?
- Варта, побратиме, - всміхнувся Майтімо, - звісно ж варта… Ну, оповідай… Де ти змагаєшся нині?
- Стріляю з лука. А ти? Звісно на мечах?
- Атож… А що ти приніс під благословення Валар?
- Татко покладе разом з іншими виробами Аttea Nosse зроблену мною пектораль з червоного золота. Два соколи Ороме розкинули на ній крила, а очі їхні сяють зеленими смарагдами... Це дар…
- Кому?
- О, ну не діві ж дарувати зображення бойових соколів, - засміявся Фіндекано, - це прикраса для воїна-Нолдо. Здогадайся, кому личитиме червінь та смарагд?
- Ти робив її, - сказав Майтімо розчулено, - коли вважав, що я відкинув наше побратимство на догоду батькові і роду… Що ж за душа у тебе, Астальдо?
- О, не хвали мене занадто, - засміявся Нолофінвіон, - я вже збирався покинути прикрасу недоробленою, або й розплавити її у тиглі, але мене утримав від такого нерозважного вчинку Фінарато.
- Я сказав Лауральдо та цьому дурнику Наренділеві, - мовив Майтімо з несмаком, - що за кожне образливе слово, яке вони скажуть Інголемо, вони відповідатимуть особисто переді мною. Як же багато нині нестриманих осіб серед юних Ельдар, котрі вже змалечку приміряють на себе багряні плащі. Але від Лауральдо я не очікував подібного…
- Лауральдо більше мовчав, - сказав Фіндекано, - але і не спинив свого приятеля.
- Для цього теж треба бути Астальдо, - сказав Руссандол похмуро, - щоб спинити того, чиїми вустами говорить більшість. Ти навіть не уявляєш, скільки нині божевільців, подібних до Наренділя, серед Першого Дому…
- О, серед Другого не менше, - зітхнув Нолофівіон, - не сподівайся… Однак, не будемо про зле, тим більше, що всі Вишні вже явилися, а Фінве, Великий Князь Нолдор, зайняв своє місце поруч з ясновельможними Інгве та Ольве. Але що ти приніс на розгляд Вишніх?
- О, мені не було часу на власну роботу, - мовив Майтімо, - бо я весь час був при батькові. Він довіряв тільки мені, тож моя допомога…
- А виріб твого батька – це…
О, ти побачиш… Це неймовірно… Uqetima1… Ти побачиш… Мій батько – неперевершений… О, можливо він в чомусь занадто… Занадто палкий… Але він… він – Митець. Митець, рівний Богам.
Пролунав голос срібної сурми. Це Мая Еонве, оповісник Манве Сулімо, подав знак до початку свята. Поки побратими були зайняті розмовою, Вишні явилися всі – навіть Володар Морів Ульмо, котрий відвідував не кожне свято. Сам Манве, Володар Вітрів та його жона, Повелителька Зірок, Варда Елентарі, теж зайняли свої місця, як і Ірмо, Володар Снів, зі своєю подругою, Есте-Цілителькою. Останнім явився Суддя Намо, вбраний в усе чорне, як Мелькор, і від того трохи зловісний. За ним сірою тінню майнула Валіе Вайре – Ткаля Долі.
Зроблені Ельдар речі урочисто виносили перед очі Вишніх, і багато хто з глядачів-Ельдар покинули свої місця, щоб придивитися уважніше Роботи були найрізноманітніші – пан Руміл подав до розгляду новий твір, в якому розглядалися протиріччя між fea та hrоа, князь Ольве Альквалондський та його мореплавці піднесли макет нового корабля, оригінал якого стояв нині у водах Лебединої Гавані, жони-Ваніе розгорнули сувої з чудовими тканинами, котрі мерехтіли всіма відтінками кольорів, а їхні чоловіки пишалися кошиками з плодами та золотим зерном, яке звалося Зерном Яванни. Нолдор виставили на довгі столи виготовлені ними прикраси та статуетки… Трохи далі митці від усіх трьох народів Ельдар розвісили свої малювання на найріжноманітніші теми.
Майтімо та Фіндекано теж вийшли на поле, бо Руссандол пожалівся сумовито, що на ньому вже тліє сорочка від батькового погляду. Вони покуштували Ваніярських яблук та слив, обдивилися з усіх боків макет корабля, побазікавши при тому з срібноволосим Телеро, котрий запевняв, що доходив на своєму кораблі до берегів Ендоре. Телеро, котрого звали Тіндоме, запевняв, що в Ендоре йде війна поміж Синдар та urqui, і що блукаючі Квенді-Аварі, котрі звуть себе Нандор, рушили до Егладору, під захист Ельве Сінголло.
- Ясна пані Меліян, - оповідав Тіндоме, - оточила Доріатський ліс захисними чарами. Вона ж Майе, і тому… Лихі сили останнім часом стають все нахабнішими, irch супроводжують gauri, тож Князь Тінгол, так бо звуть його Синдар, потоваришував з Наугрім4, і ті кують йому зброю, а також навчають цьому мистецтву тих з Синдар, хто бажає…
- Наугрім? – зацікавився Фіндекано, - говорять, що це власноручний витвір Вишнього Ауле… Ніби він вклав в них fеа, а Всевишній Еру розгнівався за це на Батька Ковалів…
- Так говорять, - погодився Тіндоме, - а ще говорять, що ці істоти нічого не роблять задарма, і ладні вдавитися від жадібності за оброблений самоцвіт…
Ельдар, які роздаровували свої вироби з радістю, котра дорівнювала радості від їхнього створення, засміялися здивовано.
- Однак, - оповідав Тіндоме, - вони створили для князя Тінгола цілий палац в камінному пагорбі. Зветься він Менегрот – Палац Тисячі Печер. Говорять, що Синдар і досі докінчують оздоблення цього палацу…
Обидва молодих Нолдо перезирнулись, згадавши свої дитячі мрії побувати в Ендоре. Зоставивши всезнаючого Тіндоме біля макету корабля, юнаки пішли далі, дивитись на прикраси, викладені на столах. Біля них якраз велично стояла сама Варда Елентарі, доторкаючись до намист, перснів, браслетів…
- Я оце подумав, - мовив Майтімо неголосно, - що Вишнім Валар доцільно було б створити рушення з Нолдор, і відправити всіх бажаючих на війну в Ендоре. І тих, хто в багряних плащах, і тих, хто в сріблясто-синіх, а чи в блакитних з золотим. Нам добре тут, у Валінорі, але - на добро, чи на лихо – серед Ельдар є воїни за станом духу. Полювання у почті Великого Ороме вже перестало їх приваблювати – вони прагнуть справжніх небезпек і справжніх битв. Якщо цього не станеться – боюся, що Судді Намо додасться роботи. Рано чи пізно, а оті двобої на незатуплених мечах закінчаться втратою hrоа… Потім розпочнеться кревна помста, і ми, Нолдор, переб’ємо один одного…
- Вишні не дозволять… - почав Фіндекано.
- Заки Вишні надумають втрутитися, - зітхнув Майтімо, - може трапитись всяке. О, оце твоя пектораль?
Варда Елентарі якраз тримала в руках виріб Фіндекано. Вона обернулась на голос і мовила лагідно:
- Ти вклав сюди частку душі, сину Нолофінве…
Фіндекано завжди чудувався оцій здатності Вишніх пам’ятати в обличчя кожного з Ельдар. Він поштиво вклонився Повелительці Зірок, і вона віддала йому пектораль.
- Моя душа хай буде з тобою, оtorno, - звернувся юнак до Майтімо, і застебнув прикрасу у нього на шиї. Той усміхнувся ледь розгублено…
- О, навіть не віддарувати… Однак, не відмов мені, друже…
Руссандол зняв з руки простенького браслета, кільця якого мали вигляд золотих язичків полум’я.
- Робота не нова, пробач… Але я робив її з душею.
Фіндекано застебнув браслета на зап’ястку. Не прийняти дар означало кревно образити того, хто дарує. І яке мало значення, новою, чи старою є прикраса, зроблена руками друга…
На полі почувся якийсь дивний гомін. Поміж Ельдар, котрі розступалися мов хвилі в бурю перед носом корабля, крокував князь Феанаро в супроводі синів і почту. Фіндекано запитливо позирнув на Руссандола, і той здвигнув плечима:
- Я не думаю, брате, що це через нас. Просто татко несе свій останній виріб, аби його поблагословила Елентарі…
Феанаро дійсно тримав в руках ту саму скринечку. Підійшовши до Валіе, котра з видимим зацікавленням споглядала на його прибуття, князь Міnya Nosse схилився перед нею, рвучко випростався і відкинув кришку.
Зі скринечки ринуло сяйво. Живе та миготливе, воно пульсувало, забарвлюючи все довкола в безліч відтінків. Феанаро обережно вийняв назовні вінець з чорненого срібла. Обруч вінця був наче зі сплетеного листя, а спереду пишалися три срібні ж квітки, в середині яких і палало це дивне світло.
Світло випромінювали три дорогоцінні камені, котрі й були осердям срібного квіту. Сяйво їхнє нагадувало ту благословенну годину, коли світло Тельперіону тьмяніло, а Лауреліну – лише розгорялося. Розміром камені були з горіх, і здавалися заважкими для срібного вінця.
Феанаро обережно вдягнув на голову вінець і схилив коліно перед Елентарі. Поміж ельдар знову пробіг шемріт – ще ніколи не траплялося, щоб Нолдо не дав свій виріб до рук Володарки Зірок. Князь явно хотів, щоб вона доторкнулася до каменів, не знімаючи вінця з його голови.
Валіе, однак, не сприйняла це за нечемність. Навпаки, вона милостиво доторкнулася до схиленої голови митця, і камені у його вінці заблискотіли, немов зраділи цьому доторку.
- Підведися, великий майстре, - мовила вона, - і дай усім намилуватися твоїм витвором. Ніхто досі не творив такого дива.
Феанаро підвівся. Світло сяяло на його обличчі, і він був нині схожий як не на Валу, то, принаймні, на Мая. Гордий і величний… Майтімо стиснув приятелеві руку і прошепотів:
- Він прекрасний, неправда ж?
Фіндекано кивнув, тамуючи неспокій. Камені дійсно були чимось незвичайним. Учень Ірмо відчував, що вони були живими…. Як Лауреліна та Тельперіон… Ні, юнак зовсім не хотів сказати, що річ, наповнена світлом Двох Дерев є лихою, чи небезпечною. Але сам він тричі б подумав, перш ніж носити на собі прикрасу, котра є майже розумною…
- Нехай, - говорила тим часом Варда Елентарі, - не доторкнуться до них жодні нечисті руки… Нехай не втримає їх той, хто чинив зло…
- Вона говорить про руки, - почув раптом Фіндекано знайомий солодкавий голос, - але ж князь Нолдор носить це диво на чолі, як коштовність свого вінця… О, моїй любій родичці потрібно точніше вимовляти заклинання…
Неподалік від обох юних Нолдор стояв Мелькор, котрий не зводив очей з вінця Феанаро.
- Ці камені, - продовжував Чорний Вала, - найбільша коштовність нашого світу, найбільша окраса Арди…
- Sinarua umbar! – почувся ще один голос, глибокий, мов дзвін.
- Намо промовив! - прошепотів Майтімо, - ти чув, оtorno? Витвір мого батька стане судьбою для всього світу…
- О, аби ж не лихою! – вирвалося у Фіндекано. Майтімо позирнув на нього з докором і знову прикипів очима до каменів в батьковому вінці, як більшість присутніх.
- Ти ж бачив їх удома, - прошепотів Нолофінвіон до приятеля.
- І досі не можу надивитися, - мовив Руссандол, - хіба ж така краса може стати лихою долею?
- Краса часом несе загибель, - прошелестів поруч з ним голос Валіе Вайре. Ткаля Долі дивилася на двох юнаків з жалістю.
- Хіба не прекрасно бути вірним присязі, - прошепотіла дружина Намо, - хіба не прекрасно вірити побратиму? Тебе, сину Феанаро, погубить Обітниця, а тебе, сину Нолофінве, погубить віра. О, розімкніть руки, розійдіться по ріжні боки світу, і тоді лиха доля наздожене лише одного з вас…
- Я не покину свого оtorno, Вишня Валіе, - чемно але твердо сказав Фіндекано, коли трохи оговтався від розуміння, що він вперше в житті почув не тільки голос самого Судді, про якого ходило стільки чуток, але і його жони, - навіть якщо мені судилася смерть від його руки.
- Гордий Нолдо, - похитала головою Валіе, - колись за тобою заплаче Ніенна… Але Намо не розчулять її сльози, як і будь чиї, бо він – Суддя. А тобі, Рудоволосий, я скажу лише одне, що мені ще дозволено вимовити – ніколи не давай обітниць…
Двоє приятелів отямилися лише тоді, коли дібралися до своїх місць поміж Ваніярських гостей. Сорочка на Фіндекано промокла від поту. Майтімо задумливо накручував на палець руде пасмо.
- Ніхто й ніколи, - мовив він врешті, - не чув голосу Вайре-ткалі. Якщо Суддя час від часу вирікав своє слово, як-то на суді над Мелькором, про що оповідали Пробуджені, то Вайре зволила заговорити з Ельдар лише сьогодні. І чомусь саме з нами…
- Просто ми стояли найближче, - спромігся на жарт Фіндекано, - не люблю я ці пророцтва та видіння… Бідолашний Інголемо побачив щось лихе у майбутньому, і нині ходить сам не свій. Хвала Вишнім, що трапилася панна, котра змусила його забути про власне аpacen.
- Панна? – спитав Майтімо, одразу ж розвеселившись, - у Фінарато? Б’юся об заклад, що це срібноволоса Телере з Альквалонде.
- І ти його програв, - сказав Фіндекано з усміхом, - панна родом з Валмару, і я покажу її тобі, коли почнуться танці.
Танці розпочалися невдовзі, і всі лихі пророцтва разом вилетіли у приятелів з голови. Вони від серця насолоджувались виглядом красунь, і сперечалися про те, хто танцює краще – Ваніе, Нолдіе, чи Телеріе. Фіндекано показав другу Амаріе, і Руссандол мовив, що хитрий Інголемо лише прикидається тихим книжником, а насправді…
За танцями відбулися перегони, на яких обидва приятелі вболівали за Арельде. Сестра Фіндекано неслася попереду всіх на вороному коні, що, здавалося, міг обігнати й Нагара, верхівця Великого Ороме. Однак, у князівни Аttea Nosse була гідна суперниця – Артаніс, білий огир якої наздогнав вороного в останню хвилину змагу. Великий Ороме, до котрого звернулися обидві князівни, таки присудив перемогу Арельде. Артаніс же пирхнула і мовила голосно:
- Я візьму своє у змаганнях мечників…
- Боги мої, - сказав Майтімо, позираючи в той бік, де сиділи Валар, - нехай моєю судьбою не буде поєдинок з дівчиськом…
Він підвівся з місця і рушив туди, де герцівники мали кидати жереб. Нолофінвіон запримітив серед бійців Аракано. Брат теж його побачив і несхвально похитав головою. Фіндекано знизав плечима. Про наслідки свого вчинку він намагався не думати. Як і про дивні слова Вайре.
Поєдинки мечників були новою забавою, і тому привернули загальну увагу. Суддею був сам Вала Тулкас, котрий супроводжував кожен вдалий удар голосним сміхом. До Руссандола доля була милостивою, принаймні цього дня – він не потрапив у пару до Артаніс, і не був змушений битися з Аракано, якого щадив би мимоволі з поваги до його брата. Суперником Майтімо був його давній знайомець Еркассе, друг дитинства, а нині – чудовий мечник, який до того ж, бувши з родини Пробуджених, тримався осторонь від сутичок поміж Нолдор.
Аракано пощастило менше – він потрапив у пару до Моріфінве. З Феанаріонів змагалися на мечах двоє – Майтімо та Моріфінве, бо Куруфінве-молодший, який був теж записався до мечників, нині сидів біля своєї панни тихо – Турукано встиг відплатити за свою рану, зачепивши одного з супротивників.
І от тепер доля звела в поєдинку сина Феанаро та сина Нолофінве. Ясна річ, що Фіндекано бажав успіху брату, але не хотів, щоб будь-чия перемога стала приводом до нової сварки.
От кому не пощастило – так це Наренділю… Доля, через посередництво жеребкування, повеліла йому битися з сестрою Фінарато. Навіть не з братом, хоча серед мечників пишався Ангарато, котрий вважався одним із кращих. Всього ж пар було двадцять, і, серед сорока бійців - тридцять і шість Нолдор. Четверо позосталих Ельдар прибули з Альквалонде. Дівчина серед бійців була лише одна – все та ж Артаніс.
Фіндекано не встигав переводити очі з однієї пари на іншу. Він вболівав за брата й побратима, та від усього серця бажав перемоги Артаніс і Ангарато. Окрім того серед мечників був знайомий йому Телеро Тіндоме. Тендітному морякові дістався за суперника високий міцний Нолдо з Міnya Nosse, і Нолофінвіон, піддавшись таки родовій ворожнечі, бажав, аби альквалондець добре провчив спокревеного з Першим Домом воїна.
Зрештою, на полі зосталося лише два десятки розпашілих від бою Ельдар. Майтімо знаходився серед переможців. – його руде волосся було видно здалеку, наче стяг. Аракано стояв поруч цілком задоволений собою – він переміг Моріфінве опісля довгого і тяжкого поєдинку. Ангарато програв, і не кому іншому а Лауральдо, зате на полі зосталася Артаніс. Тіндоме теж був з ними – з чотирьох Телері вдалося виграти лише йому.
Вала Тулкас, котрий давно вже покинув своє місце, і походжав поміж переможців, маючи вигляд білявого здорованя, на голову вищого від усіх присутніх, запропонував продовжити забаву.
- Діти мої, - гуркотів він, - я покажу вам справжню битву. Поділіться на два загони…
Ельдар охоче погодилися, і загони було поділено жеребкуванням. Фіндекано зітхнув з полегшенням, коли побачив, що Майтімо та Аракано не є супротивниками. Жеребок же вказав і cаno,6 Руссандола та Лауральдо. Артаніс опинилася під проводом Лауральдо, а Тіндоме – у Майтімо.
- Битва, діти мої, - повчав Вала-воїн, - не зводиться до поєдинків… В справжньому бою спершу треба вибивати старших за чином і званням. Для цього надаються лучники… А коли лучників немає – потрібно намагатися вбити cаno, або захопити його в полон. Оце і буде вашим завданням. Переможе те військо, котре першим захопить ворожого командира.
Опісля такого напутнього слова на полі почалося щось неймовірне. Билися всі проти всіх. Майтімо, однак, вдалося вишикувати свій загін клином, і його воїни рушили пробоєм, змітаючи всіх на своєму шляху. Ударів та синців вже ніхто не рахував, окрім Тулкаса, котрий вів рахунок «пораненим» та «убитим». Артаніс, в бойовому шаленстві, прорвалася до Майтімо і накинула йому на голову плаща. Тут таки на рудоволосому воєводі повисло ще троє «ворогів». Фіндекано піймав себе на тому, що скочив на ноги і кричить на весь голос ім’я приятеля. На допомогу Майтімо пробивався Аракано, та першим біля командира опинився Тіндоме, який зісмикнув з нього тканину і відволік на себе одного з супротивників, геройські при тому «загинувши». Майтімо вивернувся від позосталих двох, і знову кинувся до бою.
Тулкас, посміюючись , витягав зі сутички тих, кого вважав «убитими». Врешті, Лауральдо, втративши шістьох воїнів, таки притис до загорожі Руссандола, який зостався сам. Останнім, біля ніг свого керманича, «поліг» Аракано.
- Здавайтесь, княжичу, - сказав молодий Нолдо, розтираючи плече, по якому ковзнув затуплений клинок старшого Феанаріона, - мене поранено, але маю ще трьох здорових бійців…
- А у тебе – дві важкі рани, сину Феанаро, - прогуркотів Тулкас, - отже, гру скінчено. В справжній битві у тебе не було б іншого виходу…
- О, вихід завжди є – зелені очі Руссандола спалахнули хижим блиском, - до Мандосу…
Перш, ніж Лауральдо встиг йому завадити, Майтімо обернув проти свого серця затуплений клинок, вхопившись руками за лезо.
- Шлях мій на Захід хай буде легким, - сказав він з усміхом і доволі вірогідно сповз по загорожі на землю.
- О, лиха сила! – вигукнув Лауральдо, ще в гарячці бою, - самогубство вважається за втечу!
- Якби замість тебе з приятелями, любий друже, - озвався з землі «небіжчик», - переді мною стояло четверо urqui , то я бажав би, щоб вони зжерли моє бідолашне hrоа вже опісля того, як fеа вирушить на побачення з Вишнім Суддею… Спитай-но у Вишнього Тулкаса, він-бо на власні очі бачив таких потвор, які нам і не снилися.
- О так, дійсно, - пробурчав Вала, - я бачив в Утумно, що оті потвори виробляли з бідолашними Квенді, яких… Не хочу навіть згадувати… А вони ж не були воїнами, ті Квенді, і не приймали участи у битвах. Рудоволосий правий – іноді це вихід… А перемога твоя, Лауральдо – ти розгромив ворожий загін.
Майтімо підвівся з землі, кинув кілька підбадьорливих слів своїм «загиблим», посміхнувся до Артаніс, котра примудрилася «зостатися в живих» і тепер стояла поруч Лауральдо з переможним виглядом, і пішов, ледь накульгуючи, до свого місця.
- І чого я не змінив лука на меча, - сказав Фіндекано, коли доволі пошарпаний приятель впав на лаву поруч з ним, - ці твої «воїни» не змогли навіть прикрити тобі спину…
- О, це корисна вправа, незважаючи на її сумний кінець, - відповів Руссандол аж ніяк не сумно, - нехай Нолдор відчують, що війна не є поєдинком до першої крові…
- Але ти таки зоставив Лауральдо без головного призу, - мовив Нолофінвіон, радий вже з того, що поразка не зіпсувала побратиму погідний настрій, - ну і вираз обличчя у нього був, коли ти упав…
- Щоб Нельяфінве Феанаріон та здався? – засміявся Майтімо, - не дочекаються… Та ще кому – трьом друзям дитинства і дівчиську Артаніс…
Тим часом на полі лаштували мішені для лучників, і Фіндекано підвівся з місця.
- Сподіватимусь на твою перемогу, - напутив його Руссандол.
Оскільки луки були більш звичною розвагою Ельдар, то серед тих, хто змагався за першість, було багацько Телері і навіть кілька Ваніяр. Судив змагання Вишній Ороме, який і визначив нарешті трьох кращих – Фіндекано, Туркафінве та невідомого юнакові Ельда з народу Телері.
Трійця переможців тепер мала довести свою вправність в стрільбі по більш складним мішеням – підвішеним на мотузі кільцям. Вони мусили пронизати стрілами кільця наскрізь, по черзі, перше з них було досить велике, а останнє ледве пропускало стрілу. Принаймні, стріла Вишнього Ороме, котрий перевіряв мішені, застрягла в ній, і Мая-мисливець, помічник Вали, тут таки приніс інше.
Фіндекано був найкращим стрільцем Тіріону, як Майтімо був найкращим мечником. Лук він обожнював, знаходячи в цій грізній зброї певну красу. Мечі здавалися йому необхідними в битві, але загрубими, рани від них мали бути огидними і спричиняти страждання живій істоті. Вправний же лучник мав як позбавити страждань звіра на полюванні, так і не завдавати зайвих мук ворожим воїнам.
Юнак не вперше виходив на змагання перед очима Вишніх. Звання Першого Лучника у нього не раз намагалися відібрати Туркафінве з Куруфінве-молодшим, а також брат Фінарато, юний Айканаро. Та Куруфінве-молодший нині змагатися не міг, а Айканаро вибув на першому етапі. Зате серед кращих з’явився незнайомий Ельда, від якого можна було очікувати чого завгодно. Фіндекано крадькома поглядав на срібноволосого моряка – як тримає лук, як накладає стрілу… Турко, котрий стояв поруч, злісно шипів щось про «цих Телері», яким краще не з лука стріляти, а вилежуватися на теплім пісочку. Нолофінвіон знизав плечима і стиха заговорив з альквалондцем в очікуванні команди стріляти.
Телеро звався Беріоном і був кращим приятелем мечника Тіндоме. Він з захопленням згадував останню сутичку-змагання під керівництвом Тулкаса.
- Наче справжня битва, - говорив він стиха, - Ельдар з Тіріону – чудові мечники.
- Тіндоме теж добре тримався, - щиро мовив Фіндекано, - якби не він, то мій друг вибув би зі змагань набагато раніше…
- О, рудоволосий cano – ваш друг, княжичу? – засміявся альквалондець, - ну і жарт він утяв наостанку… Зіпсував супернику таку перемогу! Ні, я давно говорив всім, хто бажає слухати, що нам теж потрібно вчитися володіти зброєю. Не поодиноким особам – а всім мореплавцям. Часом на островах трапляється таке, що вам й не уявити…
- Чого ж, - мовив Фіндекано, згадавши лилика з багряними очима, - уявляю…
Беріон недовірливо глянув на співбесідника, але не став розпитувати.
- Луком у нас володіє майже кожен, - продовжив він, - а от мечі… Часом кораблі відносить до берегів Ендоре, а там нині неспокійно… Я довго блукав по морях, бував і на тому березі… Довго розповідати…
- Якось навідай мене в садибі Нолофінве, - запросив Фіндекано, - гарна оповідь – як гарна книга.
Беріон позирнув на нього якось дивно, і мовив, усміхнувшись:
- Зайду. Обов’язково… Хвала Вишнім, що деякі чутки є неправдивими. А то я лише нещодавно повернувся до Благословенної Землі, і дехто оповів мені, що Нолдор нині стали такими гордими та пишними, що зневажають свою Телерійську рідню.
- Деякі нерозумні особи, - лагідно сказав Фіндекано,- можливо… Але більшість Нолдор ніколи не скаржилася на нестачу розуму.
Він розумів, що Туркафінве його чудово чує, і вже очікував якоїсь витівки з боку шаленого Феанаріона, але тут Вишній Ороме подав знак стріляти.
Кілець було сім, і Туркафінве вибув на п’ятому, а моряк промахнувся по шостому. В сьоме кільце до цього дня не міг влучити ніхто. Фіндекано зостався сам, і тому міг би вважатися переможцем, але вибити сьоме кільце було для нього справою чести. Тим більше, що за ним спостерігали нині з обох боків поля. Руссандол аж з місця підвівся, і якраз вимовляв щось розлюченому Туркафінве. На тому боці, де сиділи Нолдор з Аttea Nosse, більшість давно вже придивлялася дійству стоячи, намагаючись при тому зберігати спокійний вигляд.
Вишній Ороме сказав з усміхом:
- Я можу полегшити тобі завдання, сину Нолофінве…
Мая-мисливець виніс на поле клітку з соколом. Птах не був майже розумною істотою, вік якої дорівнював віку Ельдар. Напевне, Ороме привіз його з Ендоре – Вала-Мисливець бо часом бував в Доріаті, і не тільки там.
Мая підкинув сокола вгору, і той, очманілий від незвичного світла, змив у небо.
- Стріляй, - сказав Ороме, - це твоє полювання…
Фіндекано не належав до почту Ороме, і ніколи не захоплювався мисливством. Ні, він звісно знав, що нерозумні тварини Аману, не маючи ворога, розплодяться так, що від них не буде проходу. Однак, участи в полюванні, яке час від часу влаштовував Вала-Мисливець, юнак не приймав, хіба що його дуже прохав про це Майтімо. Нерозумні звірята Аману були довірливими і лагідними, вбивати їх просто не підіймалася рука. А цей птах, звиклий до сяйва зірок, засліплений світлом… Красивий птах… Шкода…
Юнак натягнув тятиву, але націлився не в сокола, а в ледве помітне кільце мішені. Птах затривожено кричав над головою.
- Не туди…, - неголосно мовив Ороме, але стріла вже зірвалася з тятиви.
Вибив! – дзвінкий голос Майтімо перекрив гамір, - вибив сьоме!
- Ти переможець, - сказав Вала-мисливець, підійшовши до Фіндекано, котрий аж тремтів від напруги, - однак, чому не вистрелив у птаха?
- Бо він гарний, - відповів Нолофінвіон, - я можу забрати його собі?
- Це птах з Ендоре - він помре через кілька кіл часу.
- Отже, так йому судилося… Однак…
- Забирай…
Мая-помічник підманув птаха особливим скриком, і накинув йому на голову чорного каптурчика. Коли Фіндекано взяв його на руку, то одразу ж отримав кілька подряпин. Юнак послав заспокійливу хвилю osanwe, і сокіл, хоч і був нерозумним, затих і перестав опиратися.
- Це хижак, - сказав Ороме, - він не знає жалості. Нерозумно жаліти хижака, Нолдо-лучник.
- Іноді погибель є красивою, - озвався юнак задумливо, - як сокіл…
- Це мої слова, - раптом озвався зі свого місця Мелькор, і голос його пролунав у головах присутніх, - це мої слова, любий Ороме… Адже ти й сам чиясь красива погибель…
Фіндекано поспішно вклонився спохмурнілому Мисливцю і повернувся на своє місце з соколом на руці. Вперше в житті він не радів перемозі – зробити щось, що прийшлося до вподоби Мелькору, юнаку не хотілося аж ніяк.
Але й в сокола він стріляти не хотів…
- Він таки й справді гарний, - потішав Майтімо, - а що ти з ним робитимеш?
- Відпущу у лісі, - сказав Фіндекано, - нехай доживе своє при світлі. У нього короткий вік.
На завершення довгого дійства, яка принесло щире задоволення глядачам, на поле вийшло двоє співців. Макалауре, прозваний Золотим Голосом Тіріону, вбраний у багряну одіж і такий же плащ з восьмикутною зорею, ніс свою арфу урочисто, як бойовий трофей. З протилежного боку з’явився Фінарато, теж з арфою. На ньому був не плащ в кольорах Арафінвіонів, а проста зелена накидка без гербів і знаків.
- Я – за Макалауре! – виголосив Руссандол, - Інголемо – добрий співець, але йому далеко до мого Канафінве. І, зрештою, має ж хоч один син Феанаро вибороти першість… Сьогодні вдома і так буде гаряче – Морьо програв двобій на мечах, і кому – молодшому Нолофінвіону, Турко промахнувся по п’ятому кільцю, в той час, як Телеро вибув на шостому, а ти… Мовчу… Мовчу… Я вже не говорю про те, що Лауральдо розгромив мене вдрузки, і мені довелося рятуватись в Мандосі.
- Тоді я теж за твого брата, - засміявся Фіндекано, - а взагалі – вирішувати Вишнім…
Макалауре взяв акорд, другий… Запала тиша – Феанаріон був дійсно неперевершеним співцем. Хоча всі Ельдар обожнювали співи, і співали трохи не кожної вільної години, подібних до Макалауре було дуже мало, а радше – не було зовсім.
Всім Ельдар було відомо, що Айнур, або ж Валар, творили світ музикою. Пісня стала душею Арди, душею землі, котра була живою.
Пісні Валар мали силу вкладати душу в мертву матерію, тим самим оживляючи її. Ельдар, як втілені істоти, не мали такої змоги, однак їм було дано зоставляти відблиск своєї душі у власних виробах та піснях.
Макалауре мав особливий хист – його голос звучав одночасно в явному світі і в примарному світі оsanwe, проникаючи в найзагадковіші глибини духу. Дещо подібне було дано цілителькам-Ельдаріе, їхні наспіви допомагали fеа заживити рани hrоа. Але голос молодого Феанаріона не зціляв, а тривожив душу, змушуючи її бриніти в лад своїй пісні.
Юний Нолдо співав славу Валар-опікунам, перелічуючи заслуги кожного, і слухачі бачили в своїй уяві мистецькі витвори Ауле, квітнучі дерева Яванни, тварин, що горнулися до Несси, юну Вану у дівочім вінку, Ороме у силі і славі, яким він явився Квенді в Ендоре, відважного Тулкаса на чолі війська, ніжну цілительку Есте, яка схилилася над хворим, огорнених таємницею Феантурі… Манве та Варда, як творці та володарі світу, вдостоїлися найбільшої хвали і почестей, зрештою - цілком заслужених, і Макалауре закінчив славня, взявши останній акорд.
- О, ну як можна заспівати краще? – втішався Майтімо, - подивись, як радіють наші опікуни й охоронці світу… Догодити Вишнім не так просто, особливо – в мистецтві співу. Адже Айнур там, вгорі, чули голоси зірок… Фінарато не варто було взагалі виходити на ці змагання.
Інголемо тим часом холоднокровно налаштовував арфу. Фіндекано про себе почудувався його витримці,тоді згадав щось і мовив до Майтімо стиха:
- Твій брат оспівав заслуги усіх Валар – окрім одного… А цей один, здається, є вашим частим гостем…
- О, лиха сила! – мовив Руссандол докірливо, - ну як ти можеш навіть згадувати… Нам намагаються не оповідати про ті заслуги, але ж я на власні вуха чув від Великого Коваля, що саме Мелькор знищив Іллуїн та Ормал – величні Свічада Світла півночі і півдня. Якби не це, то Квенді Ендоре тішилися б зараз їхнім сяйвом. Я знаю, що ти маєш на увазі, але не думай, що князь Феанаро занадто довіряє Чорному Валі. Він спілкується з ним, що так, то так, але віри йому не йме. Як і твій татко, напевне…
Фіндекано згадав, як зо два кола світла тому прийшов додому від Арафінвіонів і побачив на галереї свого батька з цим немилим гостем. Мелькор крутив в руках якусь металеву заготовку, з поблажливим виглядом давав розумні поради. Потім юнакові почулося ім’я Феанаро, і він поспішно пройшов в дім, щоб його присутність не скидалася на підслухування. Князь Нолофінве опісля того, як провів гостя і порадника, довго сидів в саду на кріселку, і на обличчі його застиг вираз не страждання навіть – болісного нерозуміння. А вуй Феанаро, чомусь Фіндекано був певний у тому, напевне спалахував як скіпка від кожного слова Мелькора… Не йме віри… Ой, Майтімо, якби ж це було так…
Роздуми Нолофінвіона обірвав чистий срібний голос. Фінарато вийшов на змагання недарма – він домігся того самого, що й Макалауре. Срібний голос молодого Нолдо пронизував сутінки підсвідомості як промінь. Якщо, слухаючи Канафінве, Фіндекано уявляв собі золотий дзвін, від якого ширилося сяйво, то Фінарато наче тримав у руці срібного меча, готуючись до битви… ген там, за морем…
«Там за морем, - лився чистий голос юного Ельда, - там Арда спить у сутінках… Там співають у сяйві зірок наші родичі… Там чаїться зло в темних проваллях… Там мають прокинутись істоти, яким потрібна буде допомога тих Ельдар, які народилися й виросли у світлі Двох Дерев… Ми мусимо навчити їх краси та гармонії світу, бо для того нас було призначено від початку музики Часів. Ми не маємо права втішатися світлом, витрачаючи час на розваги… Ми – діти Арди, ми – втілене відчуття чарівливості світу… Невже ми покинемо слабших від себе на забавку тим, хто вміє лише руйнувати… Невже дозволимо їм відчути той страх, який відчули Пробуджені Квенді… Страх, що його несе погибель з багряними очима… Там за морем… Наша доля – там за морем…»
По рядах пробіг шемріт чи-то незадоволення, чи-то нерозуміння. Фіндекано і сам не все втямив зі срібного павутиння образів співця. Зрозумів він, лишень, що Інголемо все ще рветься в Ендоре, допомагати навіть не Квенді-Відмовникам, а якимось істотам, слабшим за Ельдар і тілом і духом, але розумним і однаково здатним як до творчості, так і до руйнування. Нолофінвіон поглянув туди, де сиділи Валар. Вони зберігали спокій. Обидва співці підвелися зі своїх місць і підійшли поближче.
Теплий вітерець пронісся над полем. На його легеньких крилах погойдувався шитий золотом білий шарф переможця. Шарф опустився на плечі Макалауре, і глядачі розпогодилися. Зрештою, так і мало бути.
Фінарато ні на хвильку не втратив погідного вигляду. Він усміхнувся з виразом звичної задуми на ніжному обличчі, і першим підійшов привітати Макалауре з перемогою. Канафінве, задоволений і щасливий, поблажливо обійняв родича.
- Підійди, ясновидцю, - прошелестів жіночий голос. Фінарато потис руку Макалауре і рушив туди, де сиділи Валар.
- Дива кояться на цьому святі, - вимовив Руссандол, - це ж мовить Ніенна… Говорять, що коли промовляють Феантурі – очікуй якихось змін.
Вічно смутна Валіе простягнула тонку білу руку і щось вклала в долоню Арафінвіона.
- Сили твоєму духу, співець, - прошепотіла вона, і її шепіт озвався в головах присутніх.
- Вишня Ніенна завжди робить все не так, як усі Валар, - сказав Майтімо трошки ревниво, - а втім, дійсно, мала ж вона потішити того, хто програв. Хоча Артафінде забрався на такі висоти духу, що нам його і не розгледіти. Ти хоч щось втямив з його пісні?
- Йому тут тісно, і він хоче в Ендоре, - мовив Фіндекано, намагаючись перевести все на жарт, - там він буде навчати urqui почуттям краси й гармонії світу, і вони, врешті, знову стануть милими невинними мавпочками, на зразок тих, що Телері привозять з далеких островів.
Руссандол пирснув сміхом і обійняв приятеля за плечі.
- Час прощатись, оtorno… Піду отримувати вогняну купіль. Сподіваюся лишень, що, задля перемоги Макалауре, вона не буде дуже гарячою. Зустрінемося через два кола світла на нашому старому місці біля озера Ілін.
Майтімо котячим звинним рухом перескочив невеличку мармурову огорожу, що відділяла їхні місця від поля і за хвилину обіймався з Макалауре, на якому вже повисли близнята, а також Турко і Морьо. Куруфінве – молодший покинув свою панну і теж спустився донизу, відчутно накульгуючи. Князь Феанаро, однак, не виявляв особливої радості. Він теж спустився донизу, і стояв, склавши на грудях руки. Камені в його вінці мінилися зоряним сяйвом, і Фіндекано зловив себе на тому, що довго не може відірвати від них очей. Позирнувши потім на дружну сімку княжих синів, він помітив, що Макалауре навмисне не відпускає від себе Майтімо, прикриваючи його від батькового гніву, Шалена Трійця затулила провинного княжича спинами, а близнята пригорнулися до старшого брата, заштовхнувши його в середину цього «родинного кола». Сподіваючись, що Руссандолу всі сьогоднішні витівки зійдуть плазом, Фіндекано рушив туди, де вже зводились зі своїх місць Нолдор з Attea Nosse, щоб отримати своє від батька та родичів.
Князь Нолофінве ніколи не підвищував голос на своїх дітей. Однак, від його гніву у винуватого вистигала в жилах кров. Фіндекано не допоміг навіть приз зі стрільби з лука – сокіл з Ендоре, на якого він намагався відволікти увагу батька й Туракано. Його брати не були такими одностайними, як шестеро Феанаріонів, котрим могло не подобатися те, що робив їхній Старший Рудий, але, однак, вони завжди були готові його захистити. Туракано був повністю на батьковому боці, а докори його були б ще більш їдкими, якби поруч не стояла красуня-Ваніе Еленве. Аракано помовчував собі, а Арельде як завжди не було поруч – вони з Артаніс гарцювали на своїх верхівцях на іншому краю поля.
- Я не бажаю, - тихо, але твердо говорив Нолофінве, - щоб ти мав щось спільне з цією родиною… Тим більше – зі спадкоємцем Феанаро. Не говори мені про оtornasse – побратимство зв’язує дорослих осіб, а ви звали себе оtorni ледь вибравшись з пелюшок. Досить вже цих іграшок. Для чого ти зганьбив себе, сину, першим простягнувши руку цій зарозумілій особі на очах у Нолдор та гостей з усього Аману?
- Власне, - відповів Фіндекано так само тихо, - я не сварився з Майтімо Руссандолом, і тому нічим себе не зганьбив, першим привітавшись з ним. А щодо нашого побратимства, то все зостанеться як є…Вибачте, татку, але я бажаю мати в Тіріоні більше друзів, аніж ворогів.
- Якщо я ще побачу вас разом, - сказав Нолофінве все тим же тоном, - то наслідки можуть бути лихими. Я не кидаю слів на вітер, синку…
Фіндекано мовчки схилив голову. На відміну від гарячкуватих Феанаріонів, Ельдар з Другого Дому зберігали крижаний спокій за будь-яких обставин. Юнак був правдивим сином свого батька, і тому не став йому суперечити – знав, що марно. Він не ображався на татка, бо передбачав подібні наслідки своєї витівки. Ну, а про умовлену зустріч на озері Ілін він просто промовчить, не осквернивши вуста неправдою. Це теж зле, однак… Обставини…
Вишній Ірмо, Володар Снів, і брат Судді Намо, перебуває в Лоріені постійно, а на острові посеред озера Лореллін світиться перлистим блиском палац його жони, Валіе-цілительки Есте.
Мати Ірмо за навчителя є великою честю. До нього в науку потрапляють лише ті Ельдар, хто має особливі здібності до оsanwe і неабияку силу духу.
Хоча відчувають одне одного на відстані всі Квенді Валінору, і не тільки Валінору, однак, як і будь-які інші здібності, сила оsanwe не є однаковою для всіх.
Від садів Ірмо у напрямку Тіріону-на-Туні поволі йшов молодий Ельда, вродливий, наче квітуче деревце. Ельдар зберігають вроду протягом всього свого життя, яке може обірватися лише насильно, або з власного бажання, однак за тисячі літ вагою знань та досвіду сповнюються душі Ельдар, тому й говорять, що вік їхній можна розпізнати лише подивившись їм в очі.
Синьоокий Нолдо, учень Ірмо, є ще зовсім юним Ельда, і очі його іскряться жагою життя і бажанням нових вражень та звершень. Він вбраний у білесеньку сорочку з золотим шиттям, сірі штани та синю куртку з золотою облямівкою. Все це йому личить – біле та всі відтінки блакиті й синяви є улюбленими кольорами темноволосих і світлооких Нолдор з Аttea Nosse.
Перед тим, як ступити на кришталеві сходи головного узвозу, юнак вийняв з гаптованої торбинки синю накидку, а до поясу прип’яв меча, якого до того ніс в руці, загорненим у тканину.
Накидку молодий Нолдо вбрав поверх одежі. На ній зображено було нещодавно створений герб Другого Роду Фінвіонів – багряний Коловрат на ніжно-блакитному тлі в жовтому колі. Від кола розходилися помаранчеві промені, а оточувала його блакитна ж рамка, прикрашена сріблястими зірками.
Цей герб власноручно створив князь Нолофінве, і відтоді носити його вважали за честь його сини, та спокревені родини, яких було серед Нолдор – близько третини Тіріону. Герб юному княжичу Фіндекано, який нині поправляв на собі накидку, подобався, але він подобався б йому ще більше, якби чудову відзнаку було зроблено не для того, щоб відріжняти здалеку своїх від чужих.
Чужим для Аttea Nocce став рід Феанаро. Ельдар вже давно забули про ті спокійні дні, коли носити відкрито зброю на вулицях Тіріону вважалося непризвоїтим. Нині молодим Ельдар непристойно було ходити неозброєними, бо тоді супротивники одразу б заявили, що той, хто не має при собі меча, боїться поєдинку і не гідний зватися Нолдо.
Поєдинки, хвала Всевишньому та Вишнім Валар, відбувалися згідно суворих обмежень і до першої крові. Так наказав Великий Князь Фінве, який був не в змозі заборонити цю пошесть. Досі ніхто з герцівників не став перед грізні очі Судді Намо, позбувшись hroa, однак, десь в глибинах душі всі розуміли, що подібне може статися у будь-який час.
Сам Фіндекано бридився участю в цих іграшкових двобоях. Він охоче вправлявся у володінні мечем з братами Аракано й Туракано, а також з усіма бажаючими, але проливати свою, а чи чужу кров не хотів, і скаламутити його непробивний спокій не вдавалося жодному задираці з Мinya Nosse.
Третій Дім Фінвіонів також намагався стояти осторонь від цих сутичок, тому вірним Nelya Nosse часом діставалося з обох боків.
На третій знизу терасі Фіндекано побачив двох Нолдор в багряних накидках. Посередині, в чорному квадраті, красувалася восьмикутна зоря – родовий знак Феанаріонів.
Вірні дому Мinya Nosse, спокревені з родом Феанаро, вже давно носили його зорю на своїх плащах. Сам же князь Мinya Nosse пишався гербом, головною складовою якого були все ті ж язики вогню.
Фіндекано пізнав юнаків – то був давній приятель Лауральдо, з яким вони колись намагалися втекти за море, та його nildo, ще зовсім юний Нолдо на ім’я Наренділь.
Молодий княжич зітхнув. Опісля спокою садів Ірмо він мав знову витрачати свій час на те, щоб довести свою огиду до забав, подібних до кривавих поєдинків. Він сподівався лише на те, що Лауральдо зможе стримати свого молодшого друга в пам’ять давнього приятелювання з княжичем Другого Дому.
- Вітаю родичів з Мinya Nosse, - сказав Фіндекано приязно. Він знав, що за звичаєм двійця мала б привітатися першою. Але краще трохи відступити від звичаю, аніж бути змушеним вийти зі зброєю проти родича як проти ворога. До того ж Фіндекано мав власну думку про стан справ у Тіріоні, тому і дотримувався заборони, накладеної самим на себе.
Іноді, звісно, легше було б вийти на поєдинок, або стерпіти біль від рани. Лише крижаний спокій духу, успадкований княжичем від батька Нолофінве, давав йому змогу терпіти образи від деяких Нолдор в багряному вбранні… Багато з них нещодавно вийшли з дитячого віку. Як от цей Наренділь, котрий насмішкувато поглядає нині на герб Нолофінве на накидці Фіндекано і на його тяжкі чорні коси, перевиті за давньою звичкою золотими стрічками.
- Славний рід Нолофінве, - ущипливо мовив Наренділь, - його воїни славляться довгим волоссям і короткими мечами… Якої довжини меч у вельможного Нолдо?
- Я не збираюся нині мірятися ні довжиною волосся, ні довжиною мечів, - крижаним голосом озвався Фіндекано, - тим більше з дитям, чиє волосся нещодавно розчісувала ненька. Я міг би поговорити з Лауральдо, але не зброєю – словом. Я міг би нагадати йому, що негоже дозволяти юному родичу ображати давнього приятеля, але нині в Тіріоні дружба та приязнь вимірюється брязкотом сталі. Дозвольте мені пройти – я поспішаю.
Наренділь спробував загородити йому шлях, але Фіндекано здавив його обіруч, і переставив набік, наче ляльку. Підіймаючись вгору він почув задиханий і лютий голос юного Нолдо:
- Лауральдо! Ну що ж ти… Лауральдо!
Але Лауральдо мовчав.
Наступна тераса була величеньким парком. Фіндекано звернув туди, щоб скоротити шлях, і побачив біля озера, по якому велично плавали лебеді, ще одного молодого Нолдо, чиє світле волосся відблискувало щирим золотом.
- Нолдор носять золоті прикраси коли схочуть, - мовив Фіндекано повеселілим голосом, - але світле золото Арафінвіонів завжди з тобою, брате Фінарато. Я пізнав тебе по його сяйву ще здаля.
- О, нині ми пізнаємо одне одного по гербах та накидках, - продзвенів сріблом голос Фінарато, - сподіваюся, мій любий друже, хоч ти не будеш вимахувати мечем перед моїм обличчям…
- А що, вже намагалися? – спитав Фіндекано, силячись на жартівливий тон.
- О, тут проходило двоє певних осіб у вбранні певного кольору, - насмішкувато мовив Інголемо, - бідолахи, напевне, забули квенья – за них намагалася заговорити їхня зброя. Втім, вона, здається, теж є німою…
Фінарато був вбраний в блакитне, бо цей колір неймовірно личив золотоволосому і синьоокому Нолдо. Блакитна ж накидка з золотою квіткою – гербом Арафінвіонів, недбало звішувалася з лави.
- О, ці вже мені герби та родові кольори, - продовжив Фінарато з усміхом, - дивні часи настали, toron, Ельдар оцінюють одне одного не за витворами рук і не за силою розуму, а за кольором шматка тканини, чиїм призначенням є прикривати hrоа від подмухів вітерцю. Я напевне є нерозумним, милий брате, бо при погляді на багряний з чорним плащ, мої очі не заслав багряно-чорний дим… Я навіть не знайшов вчасно відповіді на мудре питання юного Нолдо… як там його… Наренділя, чого це я, княжич Нолдор, якого нарекли чесним Нолдорським назвиськом Артафінде, відгукуюсь на Телерійське ім’я Фінарато, і мене від цього не нудить…
- Я міг би посміятися разом з тобою над вадами власного розуму, - сумно мовив Фіндекано, котрий ніколи не називав друга офіційним іменем, - аби не бачив занадто часто, як цей дим, котрий може бути й сріблясто-синім, застилає очі особам, яких я люблю всім серцем. Нещодавно додому принесли пораненого Туракано… Він поєдинкував одночасно з Туркафінве та Куруфінве-молодшим, бо йому здалося, що котрийсь з них поглянув на Арельде не зовсім по-братньому.
- Стривай, - звів брову Фінарато, - я чув від гідних довіри осіб, що певна панна Лехте з роду, спокревеного з Мinya Nosse , є зарученою з Куруфінве-молодшим, і їхній злюб відбудеться найближчим часом…
- Саме так, - підтвердив Фіндекано, - але Турко і Курво не полишають улюбленої забави – полювання, а моя сестра теж є одною з найкращих учениць Ороме. Туракано вирішив, що непризвоїто князівні Attea Nosse гасати лісами з двома Феанаріонами, один з яких майже одружений…
Але Арельде здається більше подобався Турко, - хмикнув Фінарато, - що ж до Куруфінве, то я щиро співчуваю діві, котра мала нещастя закохатися в цю зменшену подобу вуя Феанаро. Недарма пані Нерданель назвала його Атарінке ще в дитинстві.
- Туракано, - зітхнув Нолофінвіон, - не бажає бачити поруч з нашою сестрою будь-кого з семи Феанаріонів.
Фінарато дивився на приятеля зі звичним лагідним усміхом.
- Ось поглянь, - сказав, - скоряючись загальній пошесті, я створив собі власного герба. На майбутнє… Такого скромного і мальовничого без отих вогняних знаків, що вже намуляли око всім добрим Нолдор Тіріону.
Юнак розгорнув шматок шовку і урочисто показав Фіндекано герб, вигаптуваний на ньому – арфа та смолоскип на зеленому тлі.
- Музика, - сказав лагідно, - пробуджує душі, а світло розганяє тьму. Вигаптувала його мені сестричка Артаніс, бажаючи подражнити старшого брата за зайву миролюбність.
- Так хто придумав герба? – засміявся Фіндекано, - ти, чи Артаніс?
- Він мені приснився, - мовив Фінарато, - а вірніше привидівся… Це було аpacen, милий брате… Я намагатимусь опікуватися тими, кому найбільше потрібна музика серця та живий вогонь душі.
- А тобі не привиділось часом, - спитав Нолофінвіон, - коли закінчиться оця війна кольорів та гербів?
- О, - вимовив Фінарато якимось зболеним голосом, - декого не спинить навіть своя та чужа погибель… Аби ж тільки своя… Я бачив власну смерть, вона чаїлася у тьмі і забирала любих мені nildor5, перш ніж кинутись мені до горла… Але ми гинули не за візерунки на тканині, милий брате…
Фіндекано поблід. Його родич дивився вдалечінь тим відчуженим поглядом, який часом з’являється у ясновидців.
- Загибель у щасливому Валінорі? – спитав Нолофінвіон, силячись на усмішку, - ні, toron… Мовчи… Не говори, бо слово, як і музика, часом обростає плоттю…
- Так, забудемо, - труснув головою Фінарато, і в голосі його знову задзвеніло срібло, - до речі, я створив і родовий знак для всього Nelya Nosse… Не все ж Першому Дому зі спокревеними пишатися зірками на плащах – нехай і ми прикрасимо всіх вірних нашою відзнакою. Я навіть вже зробив собі персня з цим знаком і сьогодні вперше вдягнув його на палець…
Юнак витягнув лівицю, і Фіндекано побачив на його вказівному пальці чудової роботи золотого персня. Дві змійки з очима зі смарагдів переплелися на ньому під вінцем з золотих квітів. Одна зі змій пожирала вінець, друга захищала… Принаймні, Фіндекано так зрозумів значення персня. А може… Може, вони боролися за вінець.
- Власне, змій має бути три, - сказав Фінарато тим голосом провидця, від якого Фіндекано завжди ставало трохи моторошно, - три змії на одну корону… Однак наш рід завжди є осторонь… Залишаються дві… Я можу подарувати тобі і задум, і персня…
Він потягнув персня з пальця. Повільно, як уві сні.
- Ні, - прошепотів Фіндекано, - не треба, Інголдо!
Вперше в житті він назвав брата у перших його аmilesse, яким Фінарато звали лише рідні брати з сестрою. Бо злякався. Не його слів навіть – самого персня. На хвилину йому здалося, що кров застигла на тільцях золотих змійок…
- Сьогодні поганий день, - сказав Нолофінвіон врешті, стиснувши руками долоню родича, - і ти, і я в лихому гуморі, а все через оті багряні з чорним накидки на нечемних особах. Залиш персня собі, toron, цей знак не годиться для того, щоб прикрашати ним вбрання. Та й хто насмілиться сперечатися за вінець Великого Князя Нолдор?
- Не за вінець, - лагідно мовив Фінарато, - за місце в серці князя Фінве. Мій батько є мудрим – він знає, що його місце завжди третє – і не бажає більшого. А також не слухає солодких речей певного Вали, котрий занадто часто відвідує і садибу під знаком Восьмипроменевої Зорі, і садибу під знаком Коловрату.
- Я не хочу про це говорити, - різко сказав Фіндекано.
- О, крига в голосі… - озвався його родич – Пробач… Забудь мої слова, милий брате. До речі, як там Нельяфінве? Я так давно його не бачив…
- Про це я теж не хочу говорити, - сказав Фіндекано, - Вибач.
Арафінвіон мовчки схилив голову на знак згоди.
- Забудемо, - озвався він, коли Фіндекано вже підвівся з лави, щоб іти, - і закінчимо розмову як мелодію – нехай бринить надія… Ти будеш присутнім на Великих Змаганнях через три кола світла?
- Я прийду, - мовив Нолофінвіон протягло, намагаючись вибачитись за різкість попередніх слів музикою голосу, - говорять, що ти, як співець, виборюватимеш першість у Мinya Nosse?
- Так, Макалауре є Золотим Голосом Тіріону, - сказав Фінарато без насмішки, він просто стверджував давно всім відому істину, - але й срібло часом має свою ціну, хіба ні?
- Якщо це твоє срібло, милий брате, - мовив Фіндекано щиро, - то воно часом буває дорожчим від золота.
- А чому ти не записався на змагання співців? – спитав Фінарато, - твій голос, і твоя арфа…
- Опісля вас двох звучатимуть дуже слабко, - всміхнувся Нолофінвіон, - я краще заграю тятивою лука, бо там у мене є надія переграти цього хвалька Туркафінве на радість батькові й братам…
- А що скаже Арельде? – спитав лукаво Фінарато.
- О, вона вболіватиме за мене, - сказав Фіндекано, підіймаючись з лави, - я певен…
Розмова з Арафінвіоном привела душу Фіндекано якщо не до гармонійного стану, який намагалися підтримувати в своїх душах Ельдар, то, принаймні, трохи заспокоїла. Однак і стривожила теж. Фінарато, з його чутливістю, провидів якісь біди для Нолдор, набагато більші за чиюсь загибель на поєдинку. Нолофінвіон знав, що батько приятеля, князь Арафінве був трохи не єдиним в Тіріоні, хто рішуче замкнув двері своєї садиби перед Валою Мелькором. Однак і в його родині не було гармонії – Артаресто, його другий син, ніяк не міг позбутися якихось непевних страхів, що їх, за чутками, навів на нього в дитинстві Мелькор. Айканаро та Ангарато, добрі приятелі Фіндекано, прихитрялися одночасно товаришувати і з Туркафінве та з Куруфінве - молодшим, ганяючи з ними верхи по лісах Аману в складі почту Великого Ороме. Фіндекано сприймав це як належне, а от Турукано з Аракано весь час намагалися перетягти молодших Арафінвіонів на бік Attea Nosse, і страшно на них ображалися, коли юнаки все ж таки не наважувалися залишити своїх приятелів з дому Феанаро. Їхня ж сестра Артаніс, ніби виправдовуючи своє amilesse Нервен, встигла зіпсувати стосунки з самим вуєм Феанаро. Подейкували, що, для якоїсь нагальної роботи, вую потрібно було мати перед очима певний колір – суміш золотого сяйва Лауреліну та
срібного сяйва Тельперіону. Саме таке волосся було у Артаніс, як бо говорила вона сама - золото від Ваніяр, срібло від Телері. Князь Феанаро, з властивою йому самовпевненістю, попрохав у племінниці пасемце волосся як зразок. На що Нервен відповіла, холоднокровно дивлячись просто в очі Вогняному Духові: «Я не можу допустити, щоб один з князів Нолдор і мій шановний родич захворів від огиди, дивлячись на успадковане від Телері та Ваніяр, котрі, за його ж словами, негідні зватися Ельдар.»
Фіндекано мимоволі посміхнувся, згадавши подружку дитячих літ… О, ця Артаніс… Однак, її відповідь втягнула Третій Дім у ворожнечу двох старших сімей, і може цим пояснювалося те, що Лауральдо та Наренділь насмілилися зачепити Фінарато. Зазвичай Інголемо завжди стояв осторонь від подібних суперечок, і намагався вгамувати пристрасті лагідним словом. Його слухали майже завжди – провидців Ельдар шанували трохи не нарівні з князями. І от нині…
Він, Фіндекано, теж добрий – так нечемно говорити з родичем… Але ж Фінарато, сам того не бажаючи, доторкнувся до відкритої рани. Інголемо, як більшість тих, хто володів аpacen, провидів майбутнє, але часом не помічав теперішнього.
Майтімо Руссандола Фіндекано не бачив вже довгий час. Приходити до нього він не міг з відомих причин, а Майтімо було незручно перед князем Нолофінве, котрий обдаровував старшого сина Феанаро крижаною ввічливістю, від якої ставало холодно серцю. Якийсь час оtorni зустрічалися в умовлених заздалегідь місцях, щоб поговорити, і вправлятися зі зброєю, але потім… Фіндекано не пам’ятав, хто першим не прийшов на зустріч… Може і він сам з якогось важливого приводу… Однак, опісля кількох марних очікувань, юнак почав вважати, що Руссандол теж піддався оцій «війні гербів та кольорів» і вирішив розірвати узи побратимства.
Фіндекано уважно дослухався до всіх чуток про колишнього друга, хоча сварив себе подумки за відсутність гордости. Майтімо не бився на поєдинках – його, першого мечника Тіріону, просто боялися зачіпати. Високий, стрункий, мов тополина, Нолдо носив свій мідний обруч на рудому волоссі наче князівський вінець. Дівчата - Ельдаріе всіх Трьох Домів крадькома заглядалися на нього, однак юнак був надто заглибленим в себе, і в свою працю. Останнім часом він захопився ювелірною справою, як Макалауре, і – здається - сам Феанаро. Феанаро все ще доробляв якусь загадкову прикрасу, розпочату їм у ті часи, коли його сини намагалися втекти в Ендоре. В проміжках невтомний князь Міnya Nosse вдосконалив буквицю Руміла, сотворив світильники, котрі сяяли зоряним світлом, і скляний прилад в формі кулі, котрий в кільканадцять разів посилював оsanwе.
Буквицю тепер називали – tengwanda1 Феанаро… Світильники звалися «лампами Феанаро». Передавачу думок Феанаро дав назву «палантир» і, за чутками, зробив їх декілька. Цілком певні особи запевняли, що за їхньою допомогою можна розмовляти на великій відстані, дивлячись в обличчя співбесідника і особливо не напружуючись.
Але Феанаро лише відмахувався від хвали та лестощів. Він запевняв, що творить щось таке, що прославить його до кінця часів Арди на мільйони кіл світла.
Майтімо старанно допомагав батькові, і несподівано взявся вивчати обробку дорогоцінного каміння. Власне тому Фіндекано і вирішив, що творіння вуя Феанаро є прикрасою.
До садиби юнак дібрався без пригод. Вдома він застав Туракано, котрий ще оклигував від поранення. Середульший Нолофінвіон був злим, мов лиха сила, бо рана не давала йому змоги приймати участь в змаганнях мечників, а чи лучників. Аракано співчував братові від серця, але сам крадькома від нього рихтував меча, бо записався на змагання два кола світла тому. Арельде теж мала приймати участь у змаганнях вершників, і Туракано прогнав з очей улюблену сестру, через яку він мав іти на змагання просто глядачем.
Фіндекано зробив все, що належало зробити старшому брату – потішив Туракано, якому найбільше боліло, що певна панна Еленве з Ваніяр не побачить його звитяг, а також вийшов з Аракано до саду і перевірив його володіння зброєю, сказавши при тому, що, якщо йому пощастить, і він не потрапить у пару до Майтімо Високого, то перемогу Аttea Nosse вславлятимуть у піснях до наступних змагань.
Аракано, котрий вже був вищим на зріст за старшого брата, незадоволено пирхнув:
- Руссандол Непереможний, аякже… Ще побачимо, чиє буде зверху – занадто високе дерево ламається від вітру.
- Майтімо є незламним, - мовив Фіндекано ніби жартома.
- Я не розумію тебе, старший брате, - наїжився Аракано, - син Феанаро стоптав під ноги вашу дружбу, а ти вихваляєш його перед власним родом…
- Майтімо не топтав їхньої дружби – озвалася з галереї будинку Арельде, - просто так склалися обставини. І Фіндекано правий: Нельяфінве є першим мечником Тіріону, і зламати його - ой не просто.
- Я думав, - підкусив Аракано, котрий не міг довго сердитися ні на кого, - що Білій Панні Нолдор більше до пари певний витончений юнак зі світлим волоссям, а не рудий шаленець, який є його старшим братом…
Білою Панною, або ж Ар-Фейніель, Арельде прозвали за її пристрасть до білого вбрання. Ось і зараз вона гордовито оправила на собі білу сукню для їзди верхи і мовила напівжартома, напівсерйозно:
- Витонченою у Тієлкормо є тільки його дівоча талія. Я з задоволенням проміняла б цього великого мисливця з язиком змії і таким же норовом, на його рудоволосого родича. Від Турко скоро втече навіть його пес Гуан – бідолашний вовкодав є добрим з натури на відміну від господаря. А Руссандол є шляхетним, знов-таки на відміну від меншого братця.
- Аби Турко це чув! – засміявся Аракано, - певний Нолдо з язиком змії оповідав декому, що варто йому лише запропонувати одній діві у білому заручного персня, і вона…
- Не діжде! – відтяла Арельде зі справжнім гнівом у голосі, - я ціную його та Атарінке як вправних мисливців, але не більше. Однак, якби подібне запропонував Рудий…
- О, який жах! – закотив очі Аракано, - Майтімо напевне захоче, аби ти народила йому сімох малюків, як ясна пані Нерданель його вельмишановному батькові… І всі вони будуть рудими, сестричко…
- Майтімо мені ще нічого не пропонував! – відтяла Арельде, - але я не буду питати твоєї поради, Аракано, коли вибиратиму собі пару… Досить уже цих розмов, я маю йти вправлятися…
Біла Панна гордовито віддалилася у напрямку конюшень. Фіндекано, все ще усміхаючись, подався до зброярні за своїм луком. Трохи повправлятися не завадить і йому… Однак… Синьоока вродливиця Арельде, за якою зітхає так багато осіб – і Рудий Майтімо… Є шляхетним… Так говорить сестра, котра розуміється на порухах душі… Що ж, Руссандоле, на змаганнях ми це перевіримо. Твою шляхетність – і мою відвагу… Не відвагу мечника, о ні… Іншу відвагу – відвагу духу.
Великі Змагання у ріжних вміннях мали відбуватися на широкому полі поміж пагорбом Туни та Валмаром. На них зібралися бажаючі з усіх трьох народів Ельдар, прийшли також Маяр, вірні помічники Валарів, очікувалося прибуття й самих Вишніх, про що з радістю прокричали оповісники.
Великий Князь Фінве трохи непокоївся – вперше від існування Аману Ельдар мали показувати свою вправність у володіння мечами. Тим паче, що більшість мечників були Нолдор. Імена кількох Телері, які було занесено до списку учасників змагань на мечах, не могли приховати того, що саме народ Фінве раптово полюбив цю сувору забаву. Ясновельможний Фінве оголосив, що мечі для змагань мають бути затупленими, і за цим пильно стежили його охоронці з Пробуджених.
Змагання мали відбутися за освяченим віками звичаєм. Зазвичай Вишні благословляли витвори рук Ельдар, які ті виставляли на їхній розсуд. Потім відбувалися змагання дівчат-танцівниць, опісля ж - перегони вершників. Вершниками могли бути особи обох статей, бо nissi, жінки - Ельде, часом приймали участь в небезпечних забавах нарівні з чоловіками.
Опісля перегонів раніше змагалися лучники, але тепер мали бути ще й змагання мечників. І завершувало свято змагання співців.
Велике коло оточували розташовані уступами мармурові лави, котрі ледве вміщали глядачів. Фіндекано тримався біля свого батька, чиє місце було у першому ряді. Він неквапно роздивлявся довкола, відшукуючи очима знайомих.
Ось срібноволосі моряки з Альквалонде, і князь Ольве підводить руку у вітанні. Йому відповідає вуй Арафінве, котрий розташувався з родиною і спокревеними поруч з Телерійськими гостями. Ось поволі розсаджуються Ваніяр, котрі прибули з Валмару, їхнє золоте волосся виблискує в світлі Лауреліни… Туракано, котрий прийшов таки, незважаючи на поранену руку, підводиться, відшукуючи когось серед світлих дівочих голівок… Знайшов, просяяв усміхом… Отже, його панна тут…
А ось тихий шемріт пронісся поміж рядами глядачів, і безліч облич розквітло усмішками. На сходинках поміж лавами стоять двоє – золотоволоса Ваніе і золотоволосий же Нолдо в блакитній накидці з золотою квіткою… Вони дивляться один одному в очі і не бачать нічого довкола себе. На них не наштовхуються, їх обходять, намагаючись не зачепити, не потривожити кохання, що виникло так раптово…
Фінарато, melindo, - чує Фіндекано, котрий якраз вийшов на сходи, аби краще роздивитися довкола.
Коли ж вони встигли познайомитися – Інголемо, котрий не підводить голови від книжок, і ця ніжна особа…
Амаріе, - срібний голос Фінарато тремтить як струна арфи, - меlde…
Отже діву-Ваніе звуть Амаріе… Здається він, Фіндекано, десь чув це ім’я… А, ну напевне… Про неї оповідав Туракано… Красуня Амаріе, подруга Еленве… Найкраща танцівниця Валмару… З тих, що танцюють перед очима самого Манве Сулімо та інших Валар…
А глядачів тим часом прибуває… Лави, де сидять Нолдор, переливаються кольорами Трьох Домів. Багряні накидки з восьмикутною зорею… Сині, гаптовані срібними зірками… Блакитні з золотими квітами… Герби на плащах спокревених…
Міняться кольори… Жодного стороннього вкраплення… Міnya Nosse онде – навпроти Другого Дому. З одного боку вони відділені місцями, приготованими для Валар та Маяр, з іншого – гостями з Валмару. Третій Дім неподалік, поруч з гостями з Альквалонде. Краще було б навпаки, бо нині, для того, щоб виконати свій задум, Фіндекано доведеться йти через поле для змагань на очах у всіх.
Юнак позирає на батька з ненькою. Князь Нолофінве є сумовито-задумливим, і таким же сумним є лице мами Анайре, котра вболіває за свого чоловіка. Час від часу він поглядає вбік, на порожні ще місця Великого Князя та Княгині. Про що думає татко? Хтозна… Хоч би не про старшого брата, котрий, незважаючи на важкий норов, все ж таки більше любий серцю Ясновельможного Фінве.
А онде і Вельможний Феанаро з пані Нерданель та синами. Як же виросли малі близнята-Амбаруссар… Ніжні юні підлітки-Ельдар… Такі ж рудоволосі, як і старший брат, котрий в дитинстві звав їх лисенятами. Сіроокий красень Макалауре з незмінною арфою… Шалена Трійця – вже не підлітки, юнаки… Туркафінве, губитель дівочих серденьок, поправляє заплетене в коси світле попелясте волосся, успадковане ним від пані Міріель. Позирає туди, де зібрався гурток дівчат-вершниць… Не дочекаєшся, приятелю, Арельде не для тебе… Куруфінве-молодший веде під руку чорняву Нолде в багряній сукні… Ой, діво-Ельде, ти любиш багряне - не згори на цьому вогні… Моріфінве, похмурий і чимось незадоволений, чорне волосся з рудуватим відливом вкриває його плечі ще одним плащем, чорні брови зведені на переніссі.
А ось і старший княжич… припізнився трошки. З уклоном передає батькові скринечку з різьбленого дерева. В таких скринечках зазвичай майстри підносять Вишнім вироби під благословення. Цікаво, що там… Може, ота прикраса, про яку стільки шепотілися у Тіріоні.
Фіндекано раптом зрозумів, чому спізнився Руссандол. Князь Феанаро мусив прийти на свято беззбройним, як і всі Ельдар. Зброя для змагань була віднесена розпорядникам ще вчора, і окрім того ніхто не мав брати з собою навіть бойового ножа. Це також було розпорядження Великого Князя Фінве, можливо і доцільне, якщо зважати на нинішні обставини…
Тож вуй Феанаро не міг вийти на люди озброєним. Однак, оту скринечку приніс Майтімо під охороною озброєних Нолдор з Міnya Nosse . Онде вони подалися геть, забравши з собою й меча Руссандола… Та що ж там може бути, у тій скринечці, якщо вуй вважає, що її потрібно нести Тіріоном у супроводі загону воїнів під проводом першого мечника Нолдор…
А ось тепер час рушати… Фіндекано рішуче спускається по сходах і іде навпростець через поле. При цьому він благає подумки ще неприсутніх тут Валар, аби татко Нолофінве не здумав його гукнути, або покликати назад.
Вишні тілько-но починають являтися. Іншим разом Фіндекано не відводив би очей з почесних місць, призначених для опікунів… Ось у яскравому спалаху явилися обіруч Ауле-коваль та Яванна, опікунка рослин… Ось Ороме-мисливець з жоною Ваною, схожою на ніжний квіт Берегинею Юних… Ось сам великий воїн Тулкас, переможець Мелькора, зі своєю подругою Нессою, покровителькою тварин…
А Мелькор уже тут, скромно примостився в куточку. Фіндекано, котрий лише поглядав час від часу в бік Валар, не встиг помітити, коли той явився. Поруч з ним – порожні місця, видно Вишні Боги не дуже полюбляють провинного брата, незважаючи на все його каяття та запевнення у вічному мирі… Ні, ось просто до нього іде сумовита Валіе в чорній сукні та білому запиналі. Це Ніенна Феантурі, Душа Скорботи, сестра Намо, Судді Мертвих та Ірмо, Володаря Снів. Вона сідає поруч з ізгоєм, і кладе йому на чорний рукав сорочки свою білу руку.
Фіндекано вирішує про себе, що Скорботна Ніенна є відважною. Якби ж то Мелькор був гідним її сміливого вчинку… Ельдар вже звикли до його присутньости у Валінорі, навіть князь Нолофінве приймає Мелькора в своїй садибі з ввічливістю та шанобою, однак Фіндекано ніяк не може позбутися своєї давньої дитячої неприязні до колишнього Хазяїна Urqui.
Але нема коли роздивлятися Вишніх – часу обмаль, змагання ось-ось розпочнуться, а сам Фіндекано вже поруч з місцями, де розташувалися Міnya Nosse.
- Мої вітання князю і родичу Феанаро, - вклоняється Фіндекано до вуя, котрий аж заціпенів від такого нахабства. Князь Феанаро та князь Нолофінве не віталися вже багато кіл світла опісля якоїсь чергової сварки.
Гомін довкола них затих, і в цій зловісній тиші Фіндекано продовжив, намагаючись не втратити погідну співучість голосу:
- … і ясній пані, княгині Нерданель.
Перед княгинею – належний уклін. Зелені очі доньки Магтана поломеніють захватом і насмішкою одночасно. Вельможна пані, здається, зрозуміла його наміри. Вона гідно зводиться з місця і простягає до Фіндекано ніжну ручку, до якої той і доторкається вустами зі всією шанобою, на яку тільки здатен.
Тиша змінюється шемрітом – вуй Феанаро ледь схиляє темноволосу голову, увінчану зачіскою з переплетених кіс і вимовляє крізь зуби щось схоже на привітання.
- Я хотів би сказати кілька слів, - продовжує Фіндекано, - вашому старшому сину, коли на те буде ваша згода.
Нолофінвіон чує, як на ряд вище Туркафінве та Куруфінве-молодший б’ються об заклад на новий лук, що Фіндекано прийшов викликати Руссандола на двобій, аби помститися за пораненого ними Туракано. Вуй Феанаро схиляє голову на знак згоди, а пані Нерданель, думки якої вочевидь є протилежними словам її менших синів, говорить лагідно:
- Майтімо, любий, поговори з приятелем…
Майтімо поволі спускається донизу. Він вбраний у ріжні відтінки багряного – помаранчева гаптована золотом сорочка, бронзового кольору штани, такий же тонкий каптан… Червоний плащ з Зорею Феанаро перекинуто через плече. Мідний обруч на голові підтримує волосся, що сягає стану… Розгубленість в зелених очах.
- Вітаю, Фіндекано… Ти щось хотів мені сказати?
Нагорі Моріфінве запевняє своїх братів, що двобій відбудеться сьогодні ж, одразу опісля змагань, і що Майтімо переможе однозначно. Фіндекано знову просяє посмішкою, хоча душа його дзвенить натягненою тятивою. Руссандол напевне і очікує чогось такого… Образи… Виклику… Він готовий на це відповісти… Але як він відповість на добре слово й простягнену руку перед очима братів та спокревених… Перед батьковими очима… Чого доброго, ще назве боягузом, котрий не бажає мститися за брата, і прожене геть…
- Я хотів сказати, що давно не бачив тебе, оtorno, - спокійно говорить Фіндекано, - багато кіл світла. Чому б нам не сісти поруч – онде, біля Ваніяр, я бачу два вільних місця, і не подивитися змагання разом?
Він простягає руку, дивлячись просто в очі побратима. І з полегшенням бачить в тих очах тихий захват і давню братерську ніжність.
- Астальдо, - говорить Майтімо з таким знайомим усміхом, - мій Астальдо… Я дійсно давно тебе не бачив. Моя провина – мав багато роботи. Але тепер татко закінчив свою велику справу, і ми будемо зустрічатися частіше.
Руссандол стискає приятелю руку, а потім не витримує і пригортає до себе під гнівним батьковим поглядом. Фіндекано крадькома позирає вгору. Шалена Трійця Феанаріонів має такий вигляд, наче під їхніми ногами розверзлося провалля. А от Макалауре усміхається ледь помітно… Поруч з ним заціпеніли близнята з однаково розгубленим виразом на ніжних личках.
- Ходімо, оtorno, - продовжує Майтімо, - там дійсно є два місця, і досить зручних, як на мій погляд…
Вони відходять трохи вбік, і вмощуються на мармуровій лаві поміж Ваніяр. Фіндекано тепер має змогу поглянути на другий бік поля. Його гострий зір Ельда відшукує батькове лице. Вираз обличчя князя Нолофінве не віщує нічого доброго – це лик крижаної статуї.
- О, між вогнем та кригою, - співуче говорить Руссандол, - нам доведеться тяжко, милий брате…
Але ж вона варта цього, наша оtornasse?
- Варта, побратиме, - всміхнувся Майтімо, - звісно ж варта… Ну, оповідай… Де ти змагаєшся нині?
- Стріляю з лука. А ти? Звісно на мечах?
- Атож… А що ти приніс під благословення Валар?
- Татко покладе разом з іншими виробами Аttea Nosse зроблену мною пектораль з червоного золота. Два соколи Ороме розкинули на ній крила, а очі їхні сяють зеленими смарагдами... Це дар…
- Кому?
- О, ну не діві ж дарувати зображення бойових соколів, - засміявся Фіндекано, - це прикраса для воїна-Нолдо. Здогадайся, кому личитиме червінь та смарагд?
- Ти робив її, - сказав Майтімо розчулено, - коли вважав, що я відкинув наше побратимство на догоду батькові і роду… Що ж за душа у тебе, Астальдо?
- О, не хвали мене занадто, - засміявся Нолофінвіон, - я вже збирався покинути прикрасу недоробленою, або й розплавити її у тиглі, але мене утримав від такого нерозважного вчинку Фінарато.
- Я сказав Лауральдо та цьому дурнику Наренділеві, - мовив Майтімо з несмаком, - що за кожне образливе слово, яке вони скажуть Інголемо, вони відповідатимуть особисто переді мною. Як же багато нині нестриманих осіб серед юних Ельдар, котрі вже змалечку приміряють на себе багряні плащі. Але від Лауральдо я не очікував подібного…
- Лауральдо більше мовчав, - сказав Фіндекано, - але і не спинив свого приятеля.
- Для цього теж треба бути Астальдо, - сказав Руссандол похмуро, - щоб спинити того, чиїми вустами говорить більшість. Ти навіть не уявляєш, скільки нині божевільців, подібних до Наренділя, серед Першого Дому…
- О, серед Другого не менше, - зітхнув Нолофівіон, - не сподівайся… Однак, не будемо про зле, тим більше, що всі Вишні вже явилися, а Фінве, Великий Князь Нолдор, зайняв своє місце поруч з ясновельможними Інгве та Ольве. Але що ти приніс на розгляд Вишніх?
- О, мені не було часу на власну роботу, - мовив Майтімо, - бо я весь час був при батькові. Він довіряв тільки мені, тож моя допомога…
- А виріб твого батька – це…
О, ти побачиш… Це неймовірно… Uqetima1… Ти побачиш… Мій батько – неперевершений… О, можливо він в чомусь занадто… Занадто палкий… Але він… він – Митець. Митець, рівний Богам.
Пролунав голос срібної сурми. Це Мая Еонве, оповісник Манве Сулімо, подав знак до початку свята. Поки побратими були зайняті розмовою, Вишні явилися всі – навіть Володар Морів Ульмо, котрий відвідував не кожне свято. Сам Манве, Володар Вітрів та його жона, Повелителька Зірок, Варда Елентарі, теж зайняли свої місця, як і Ірмо, Володар Снів, зі своєю подругою, Есте-Цілителькою. Останнім явився Суддя Намо, вбраний в усе чорне, як Мелькор, і від того трохи зловісний. За ним сірою тінню майнула Валіе Вайре – Ткаля Долі.
Зроблені Ельдар речі урочисто виносили перед очі Вишніх, і багато хто з глядачів-Ельдар покинули свої місця, щоб придивитися уважніше Роботи були найрізноманітніші – пан Руміл подав до розгляду новий твір, в якому розглядалися протиріччя між fea та hrоа, князь Ольве Альквалондський та його мореплавці піднесли макет нового корабля, оригінал якого стояв нині у водах Лебединої Гавані, жони-Ваніе розгорнули сувої з чудовими тканинами, котрі мерехтіли всіма відтінками кольорів, а їхні чоловіки пишалися кошиками з плодами та золотим зерном, яке звалося Зерном Яванни. Нолдор виставили на довгі столи виготовлені ними прикраси та статуетки… Трохи далі митці від усіх трьох народів Ельдар розвісили свої малювання на найріжноманітніші теми.
Майтімо та Фіндекано теж вийшли на поле, бо Руссандол пожалівся сумовито, що на ньому вже тліє сорочка від батькового погляду. Вони покуштували Ваніярських яблук та слив, обдивилися з усіх боків макет корабля, побазікавши при тому з срібноволосим Телеро, котрий запевняв, що доходив на своєму кораблі до берегів Ендоре. Телеро, котрого звали Тіндоме, запевняв, що в Ендоре йде війна поміж Синдар та urqui, і що блукаючі Квенді-Аварі, котрі звуть себе Нандор, рушили до Егладору, під захист Ельве Сінголло.
- Ясна пані Меліян, - оповідав Тіндоме, - оточила Доріатський ліс захисними чарами. Вона ж Майе, і тому… Лихі сили останнім часом стають все нахабнішими, irch супроводжують gauri, тож Князь Тінгол, так бо звуть його Синдар, потоваришував з Наугрім4, і ті кують йому зброю, а також навчають цьому мистецтву тих з Синдар, хто бажає…
- Наугрім? – зацікавився Фіндекано, - говорять, що це власноручний витвір Вишнього Ауле… Ніби він вклав в них fеа, а Всевишній Еру розгнівався за це на Батька Ковалів…
- Так говорять, - погодився Тіндоме, - а ще говорять, що ці істоти нічого не роблять задарма, і ладні вдавитися від жадібності за оброблений самоцвіт…
Ельдар, які роздаровували свої вироби з радістю, котра дорівнювала радості від їхнього створення, засміялися здивовано.
- Однак, - оповідав Тіндоме, - вони створили для князя Тінгола цілий палац в камінному пагорбі. Зветься він Менегрот – Палац Тисячі Печер. Говорять, що Синдар і досі докінчують оздоблення цього палацу…
Обидва молодих Нолдо перезирнулись, згадавши свої дитячі мрії побувати в Ендоре. Зоставивши всезнаючого Тіндоме біля макету корабля, юнаки пішли далі, дивитись на прикраси, викладені на столах. Біля них якраз велично стояла сама Варда Елентарі, доторкаючись до намист, перснів, браслетів…
- Я оце подумав, - мовив Майтімо неголосно, - що Вишнім Валар доцільно було б створити рушення з Нолдор, і відправити всіх бажаючих на війну в Ендоре. І тих, хто в багряних плащах, і тих, хто в сріблясто-синіх, а чи в блакитних з золотим. Нам добре тут, у Валінорі, але - на добро, чи на лихо – серед Ельдар є воїни за станом духу. Полювання у почті Великого Ороме вже перестало їх приваблювати – вони прагнуть справжніх небезпек і справжніх битв. Якщо цього не станеться – боюся, що Судді Намо додасться роботи. Рано чи пізно, а оті двобої на незатуплених мечах закінчаться втратою hrоа… Потім розпочнеться кревна помста, і ми, Нолдор, переб’ємо один одного…
- Вишні не дозволять… - почав Фіндекано.
- Заки Вишні надумають втрутитися, - зітхнув Майтімо, - може трапитись всяке. О, оце твоя пектораль?
Варда Елентарі якраз тримала в руках виріб Фіндекано. Вона обернулась на голос і мовила лагідно:
- Ти вклав сюди частку душі, сину Нолофінве…
Фіндекано завжди чудувався оцій здатності Вишніх пам’ятати в обличчя кожного з Ельдар. Він поштиво вклонився Повелительці Зірок, і вона віддала йому пектораль.
- Моя душа хай буде з тобою, оtorno, - звернувся юнак до Майтімо, і застебнув прикрасу у нього на шиї. Той усміхнувся ледь розгублено…
- О, навіть не віддарувати… Однак, не відмов мені, друже…
Руссандол зняв з руки простенького браслета, кільця якого мали вигляд золотих язичків полум’я.
- Робота не нова, пробач… Але я робив її з душею.
Фіндекано застебнув браслета на зап’ястку. Не прийняти дар означало кревно образити того, хто дарує. І яке мало значення, новою, чи старою є прикраса, зроблена руками друга…
На полі почувся якийсь дивний гомін. Поміж Ельдар, котрі розступалися мов хвилі в бурю перед носом корабля, крокував князь Феанаро в супроводі синів і почту. Фіндекано запитливо позирнув на Руссандола, і той здвигнув плечима:
- Я не думаю, брате, що це через нас. Просто татко несе свій останній виріб, аби його поблагословила Елентарі…
Феанаро дійсно тримав в руках ту саму скринечку. Підійшовши до Валіе, котра з видимим зацікавленням споглядала на його прибуття, князь Міnya Nosse схилився перед нею, рвучко випростався і відкинув кришку.
Зі скринечки ринуло сяйво. Живе та миготливе, воно пульсувало, забарвлюючи все довкола в безліч відтінків. Феанаро обережно вийняв назовні вінець з чорненого срібла. Обруч вінця був наче зі сплетеного листя, а спереду пишалися три срібні ж квітки, в середині яких і палало це дивне світло.
Світло випромінювали три дорогоцінні камені, котрі й були осердям срібного квіту. Сяйво їхнє нагадувало ту благословенну годину, коли світло Тельперіону тьмяніло, а Лауреліну – лише розгорялося. Розміром камені були з горіх, і здавалися заважкими для срібного вінця.
Феанаро обережно вдягнув на голову вінець і схилив коліно перед Елентарі. Поміж ельдар знову пробіг шемріт – ще ніколи не траплялося, щоб Нолдо не дав свій виріб до рук Володарки Зірок. Князь явно хотів, щоб вона доторкнулася до каменів, не знімаючи вінця з його голови.
Валіе, однак, не сприйняла це за нечемність. Навпаки, вона милостиво доторкнулася до схиленої голови митця, і камені у його вінці заблискотіли, немов зраділи цьому доторку.
- Підведися, великий майстре, - мовила вона, - і дай усім намилуватися твоїм витвором. Ніхто досі не творив такого дива.
Феанаро підвівся. Світло сяяло на його обличчі, і він був нині схожий як не на Валу, то, принаймні, на Мая. Гордий і величний… Майтімо стиснув приятелеві руку і прошепотів:
- Він прекрасний, неправда ж?
Фіндекано кивнув, тамуючи неспокій. Камені дійсно були чимось незвичайним. Учень Ірмо відчував, що вони були живими…. Як Лауреліна та Тельперіон… Ні, юнак зовсім не хотів сказати, що річ, наповнена світлом Двох Дерев є лихою, чи небезпечною. Але сам він тричі б подумав, перш ніж носити на собі прикрасу, котра є майже розумною…
- Нехай, - говорила тим часом Варда Елентарі, - не доторкнуться до них жодні нечисті руки… Нехай не втримає їх той, хто чинив зло…
- Вона говорить про руки, - почув раптом Фіндекано знайомий солодкавий голос, - але ж князь Нолдор носить це диво на чолі, як коштовність свого вінця… О, моїй любій родичці потрібно точніше вимовляти заклинання…
Неподалік від обох юних Нолдор стояв Мелькор, котрий не зводив очей з вінця Феанаро.
- Ці камені, - продовжував Чорний Вала, - найбільша коштовність нашого світу, найбільша окраса Арди…
- Sinarua umbar! – почувся ще один голос, глибокий, мов дзвін.
- Намо промовив! - прошепотів Майтімо, - ти чув, оtorno? Витвір мого батька стане судьбою для всього світу…
- О, аби ж не лихою! – вирвалося у Фіндекано. Майтімо позирнув на нього з докором і знову прикипів очима до каменів в батьковому вінці, як більшість присутніх.
- Ти ж бачив їх удома, - прошепотів Нолофінвіон до приятеля.
- І досі не можу надивитися, - мовив Руссандол, - хіба ж така краса може стати лихою долею?
- Краса часом несе загибель, - прошелестів поруч з ним голос Валіе Вайре. Ткаля Долі дивилася на двох юнаків з жалістю.
- Хіба не прекрасно бути вірним присязі, - прошепотіла дружина Намо, - хіба не прекрасно вірити побратиму? Тебе, сину Феанаро, погубить Обітниця, а тебе, сину Нолофінве, погубить віра. О, розімкніть руки, розійдіться по ріжні боки світу, і тоді лиха доля наздожене лише одного з вас…
- Я не покину свого оtorno, Вишня Валіе, - чемно але твердо сказав Фіндекано, коли трохи оговтався від розуміння, що він вперше в житті почув не тільки голос самого Судді, про якого ходило стільки чуток, але і його жони, - навіть якщо мені судилася смерть від його руки.
- Гордий Нолдо, - похитала головою Валіе, - колись за тобою заплаче Ніенна… Але Намо не розчулять її сльози, як і будь чиї, бо він – Суддя. А тобі, Рудоволосий, я скажу лише одне, що мені ще дозволено вимовити – ніколи не давай обітниць…
Двоє приятелів отямилися лише тоді, коли дібралися до своїх місць поміж Ваніярських гостей. Сорочка на Фіндекано промокла від поту. Майтімо задумливо накручував на палець руде пасмо.
- Ніхто й ніколи, - мовив він врешті, - не чув голосу Вайре-ткалі. Якщо Суддя час від часу вирікав своє слово, як-то на суді над Мелькором, про що оповідали Пробуджені, то Вайре зволила заговорити з Ельдар лише сьогодні. І чомусь саме з нами…
- Просто ми стояли найближче, - спромігся на жарт Фіндекано, - не люблю я ці пророцтва та видіння… Бідолашний Інголемо побачив щось лихе у майбутньому, і нині ходить сам не свій. Хвала Вишнім, що трапилася панна, котра змусила його забути про власне аpacen.
- Панна? – спитав Майтімо, одразу ж розвеселившись, - у Фінарато? Б’юся об заклад, що це срібноволоса Телере з Альквалонде.
- І ти його програв, - сказав Фіндекано з усміхом, - панна родом з Валмару, і я покажу її тобі, коли почнуться танці.
Танці розпочалися невдовзі, і всі лихі пророцтва разом вилетіли у приятелів з голови. Вони від серця насолоджувались виглядом красунь, і сперечалися про те, хто танцює краще – Ваніе, Нолдіе, чи Телеріе. Фіндекано показав другу Амаріе, і Руссандол мовив, що хитрий Інголемо лише прикидається тихим книжником, а насправді…
За танцями відбулися перегони, на яких обидва приятелі вболівали за Арельде. Сестра Фіндекано неслася попереду всіх на вороному коні, що, здавалося, міг обігнати й Нагара, верхівця Великого Ороме. Однак, у князівни Аttea Nosse була гідна суперниця – Артаніс, білий огир якої наздогнав вороного в останню хвилину змагу. Великий Ороме, до котрого звернулися обидві князівни, таки присудив перемогу Арельде. Артаніс же пирхнула і мовила голосно:
- Я візьму своє у змаганнях мечників…
- Боги мої, - сказав Майтімо, позираючи в той бік, де сиділи Валар, - нехай моєю судьбою не буде поєдинок з дівчиськом…
Він підвівся з місця і рушив туди, де герцівники мали кидати жереб. Нолофінвіон запримітив серед бійців Аракано. Брат теж його побачив і несхвально похитав головою. Фіндекано знизав плечима. Про наслідки свого вчинку він намагався не думати. Як і про дивні слова Вайре.
Поєдинки мечників були новою забавою, і тому привернули загальну увагу. Суддею був сам Вала Тулкас, котрий супроводжував кожен вдалий удар голосним сміхом. До Руссандола доля була милостивою, принаймні цього дня – він не потрапив у пару до Артаніс, і не був змушений битися з Аракано, якого щадив би мимоволі з поваги до його брата. Суперником Майтімо був його давній знайомець Еркассе, друг дитинства, а нині – чудовий мечник, який до того ж, бувши з родини Пробуджених, тримався осторонь від сутичок поміж Нолдор.
Аракано пощастило менше – він потрапив у пару до Моріфінве. З Феанаріонів змагалися на мечах двоє – Майтімо та Моріфінве, бо Куруфінве-молодший, який був теж записався до мечників, нині сидів біля своєї панни тихо – Турукано встиг відплатити за свою рану, зачепивши одного з супротивників.
І от тепер доля звела в поєдинку сина Феанаро та сина Нолофінве. Ясна річ, що Фіндекано бажав успіху брату, але не хотів, щоб будь-чия перемога стала приводом до нової сварки.
От кому не пощастило – так це Наренділю… Доля, через посередництво жеребкування, повеліла йому битися з сестрою Фінарато. Навіть не з братом, хоча серед мечників пишався Ангарато, котрий вважався одним із кращих. Всього ж пар було двадцять, і, серед сорока бійців - тридцять і шість Нолдор. Четверо позосталих Ельдар прибули з Альквалонде. Дівчина серед бійців була лише одна – все та ж Артаніс.
Фіндекано не встигав переводити очі з однієї пари на іншу. Він вболівав за брата й побратима, та від усього серця бажав перемоги Артаніс і Ангарато. Окрім того серед мечників був знайомий йому Телеро Тіндоме. Тендітному морякові дістався за суперника високий міцний Нолдо з Міnya Nosse, і Нолофінвіон, піддавшись таки родовій ворожнечі, бажав, аби альквалондець добре провчив спокревеного з Першим Домом воїна.
Зрештою, на полі зосталося лише два десятки розпашілих від бою Ельдар. Майтімо знаходився серед переможців. – його руде волосся було видно здалеку, наче стяг. Аракано стояв поруч цілком задоволений собою – він переміг Моріфінве опісля довгого і тяжкого поєдинку. Ангарато програв, і не кому іншому а Лауральдо, зате на полі зосталася Артаніс. Тіндоме теж був з ними – з чотирьох Телері вдалося виграти лише йому.
Вала Тулкас, котрий давно вже покинув своє місце, і походжав поміж переможців, маючи вигляд білявого здорованя, на голову вищого від усіх присутніх, запропонував продовжити забаву.
- Діти мої, - гуркотів він, - я покажу вам справжню битву. Поділіться на два загони…
Ельдар охоче погодилися, і загони було поділено жеребкуванням. Фіндекано зітхнув з полегшенням, коли побачив, що Майтімо та Аракано не є супротивниками. Жеребок же вказав і cаno,6 Руссандола та Лауральдо. Артаніс опинилася під проводом Лауральдо, а Тіндоме – у Майтімо.
- Битва, діти мої, - повчав Вала-воїн, - не зводиться до поєдинків… В справжньому бою спершу треба вибивати старших за чином і званням. Для цього надаються лучники… А коли лучників немає – потрібно намагатися вбити cаno, або захопити його в полон. Оце і буде вашим завданням. Переможе те військо, котре першим захопить ворожого командира.
Опісля такого напутнього слова на полі почалося щось неймовірне. Билися всі проти всіх. Майтімо, однак, вдалося вишикувати свій загін клином, і його воїни рушили пробоєм, змітаючи всіх на своєму шляху. Ударів та синців вже ніхто не рахував, окрім Тулкаса, котрий вів рахунок «пораненим» та «убитим». Артаніс, в бойовому шаленстві, прорвалася до Майтімо і накинула йому на голову плаща. Тут таки на рудоволосому воєводі повисло ще троє «ворогів». Фіндекано піймав себе на тому, що скочив на ноги і кричить на весь голос ім’я приятеля. На допомогу Майтімо пробивався Аракано, та першим біля командира опинився Тіндоме, який зісмикнув з нього тканину і відволік на себе одного з супротивників, геройські при тому «загинувши». Майтімо вивернувся від позосталих двох, і знову кинувся до бою.
Тулкас, посміюючись , витягав зі сутички тих, кого вважав «убитими». Врешті, Лауральдо, втративши шістьох воїнів, таки притис до загорожі Руссандола, який зостався сам. Останнім, біля ніг свого керманича, «поліг» Аракано.
- Здавайтесь, княжичу, - сказав молодий Нолдо, розтираючи плече, по якому ковзнув затуплений клинок старшого Феанаріона, - мене поранено, але маю ще трьох здорових бійців…
- А у тебе – дві важкі рани, сину Феанаро, - прогуркотів Тулкас, - отже, гру скінчено. В справжній битві у тебе не було б іншого виходу…
- О, вихід завжди є – зелені очі Руссандола спалахнули хижим блиском, - до Мандосу…
Перш, ніж Лауральдо встиг йому завадити, Майтімо обернув проти свого серця затуплений клинок, вхопившись руками за лезо.
- Шлях мій на Захід хай буде легким, - сказав він з усміхом і доволі вірогідно сповз по загорожі на землю.
- О, лиха сила! – вигукнув Лауральдо, ще в гарячці бою, - самогубство вважається за втечу!
- Якби замість тебе з приятелями, любий друже, - озвався з землі «небіжчик», - переді мною стояло четверо urqui , то я бажав би, щоб вони зжерли моє бідолашне hrоа вже опісля того, як fеа вирушить на побачення з Вишнім Суддею… Спитай-но у Вишнього Тулкаса, він-бо на власні очі бачив таких потвор, які нам і не снилися.
- О так, дійсно, - пробурчав Вала, - я бачив в Утумно, що оті потвори виробляли з бідолашними Квенді, яких… Не хочу навіть згадувати… А вони ж не були воїнами, ті Квенді, і не приймали участи у битвах. Рудоволосий правий – іноді це вихід… А перемога твоя, Лауральдо – ти розгромив ворожий загін.
Майтімо підвівся з землі, кинув кілька підбадьорливих слів своїм «загиблим», посміхнувся до Артаніс, котра примудрилася «зостатися в живих» і тепер стояла поруч Лауральдо з переможним виглядом, і пішов, ледь накульгуючи, до свого місця.
- І чого я не змінив лука на меча, - сказав Фіндекано, коли доволі пошарпаний приятель впав на лаву поруч з ним, - ці твої «воїни» не змогли навіть прикрити тобі спину…
- О, це корисна вправа, незважаючи на її сумний кінець, - відповів Руссандол аж ніяк не сумно, - нехай Нолдор відчують, що війна не є поєдинком до першої крові…
- Але ти таки зоставив Лауральдо без головного призу, - мовив Нолофінвіон, радий вже з того, що поразка не зіпсувала побратиму погідний настрій, - ну і вираз обличчя у нього був, коли ти упав…
- Щоб Нельяфінве Феанаріон та здався? – засміявся Майтімо, - не дочекаються… Та ще кому – трьом друзям дитинства і дівчиську Артаніс…
Тим часом на полі лаштували мішені для лучників, і Фіндекано підвівся з місця.
- Сподіватимусь на твою перемогу, - напутив його Руссандол.
Оскільки луки були більш звичною розвагою Ельдар, то серед тих, хто змагався за першість, було багацько Телері і навіть кілька Ваніяр. Судив змагання Вишній Ороме, який і визначив нарешті трьох кращих – Фіндекано, Туркафінве та невідомого юнакові Ельда з народу Телері.
Трійця переможців тепер мала довести свою вправність в стрільбі по більш складним мішеням – підвішеним на мотузі кільцям. Вони мусили пронизати стрілами кільця наскрізь, по черзі, перше з них було досить велике, а останнє ледве пропускало стрілу. Принаймні, стріла Вишнього Ороме, котрий перевіряв мішені, застрягла в ній, і Мая-мисливець, помічник Вали, тут таки приніс інше.
Фіндекано був найкращим стрільцем Тіріону, як Майтімо був найкращим мечником. Лук він обожнював, знаходячи в цій грізній зброї певну красу. Мечі здавалися йому необхідними в битві, але загрубими, рани від них мали бути огидними і спричиняти страждання живій істоті. Вправний же лучник мав як позбавити страждань звіра на полюванні, так і не завдавати зайвих мук ворожим воїнам.
Юнак не вперше виходив на змагання перед очима Вишніх. Звання Першого Лучника у нього не раз намагалися відібрати Туркафінве з Куруфінве-молодшим, а також брат Фінарато, юний Айканаро. Та Куруфінве-молодший нині змагатися не міг, а Айканаро вибув на першому етапі. Зате серед кращих з’явився незнайомий Ельда, від якого можна було очікувати чого завгодно. Фіндекано крадькома поглядав на срібноволосого моряка – як тримає лук, як накладає стрілу… Турко, котрий стояв поруч, злісно шипів щось про «цих Телері», яким краще не з лука стріляти, а вилежуватися на теплім пісочку. Нолофінвіон знизав плечима і стиха заговорив з альквалондцем в очікуванні команди стріляти.
Телеро звався Беріоном і був кращим приятелем мечника Тіндоме. Він з захопленням згадував останню сутичку-змагання під керівництвом Тулкаса.
- Наче справжня битва, - говорив він стиха, - Ельдар з Тіріону – чудові мечники.
- Тіндоме теж добре тримався, - щиро мовив Фіндекано, - якби не він, то мій друг вибув би зі змагань набагато раніше…
- О, рудоволосий cano – ваш друг, княжичу? – засміявся альквалондець, - ну і жарт він утяв наостанку… Зіпсував супернику таку перемогу! Ні, я давно говорив всім, хто бажає слухати, що нам теж потрібно вчитися володіти зброєю. Не поодиноким особам – а всім мореплавцям. Часом на островах трапляється таке, що вам й не уявити…
- Чого ж, - мовив Фіндекано, згадавши лилика з багряними очима, - уявляю…
Беріон недовірливо глянув на співбесідника, але не став розпитувати.
- Луком у нас володіє майже кожен, - продовжив він, - а от мечі… Часом кораблі відносить до берегів Ендоре, а там нині неспокійно… Я довго блукав по морях, бував і на тому березі… Довго розповідати…
- Якось навідай мене в садибі Нолофінве, - запросив Фіндекано, - гарна оповідь – як гарна книга.
Беріон позирнув на нього якось дивно, і мовив, усміхнувшись:
- Зайду. Обов’язково… Хвала Вишнім, що деякі чутки є неправдивими. А то я лише нещодавно повернувся до Благословенної Землі, і дехто оповів мені, що Нолдор нині стали такими гордими та пишними, що зневажають свою Телерійську рідню.
- Деякі нерозумні особи, - лагідно сказав Фіндекано,- можливо… Але більшість Нолдор ніколи не скаржилася на нестачу розуму.
Він розумів, що Туркафінве його чудово чує, і вже очікував якоїсь витівки з боку шаленого Феанаріона, але тут Вишній Ороме подав знак стріляти.
Кілець було сім, і Туркафінве вибув на п’ятому, а моряк промахнувся по шостому. В сьоме кільце до цього дня не міг влучити ніхто. Фіндекано зостався сам, і тому міг би вважатися переможцем, але вибити сьоме кільце було для нього справою чести. Тим більше, що за ним спостерігали нині з обох боків поля. Руссандол аж з місця підвівся, і якраз вимовляв щось розлюченому Туркафінве. На тому боці, де сиділи Нолдор з Аttea Nosse, більшість давно вже придивлялася дійству стоячи, намагаючись при тому зберігати спокійний вигляд.
Вишній Ороме сказав з усміхом:
- Я можу полегшити тобі завдання, сину Нолофінве…
Мая-мисливець виніс на поле клітку з соколом. Птах не був майже розумною істотою, вік якої дорівнював віку Ельдар. Напевне, Ороме привіз його з Ендоре – Вала-Мисливець бо часом бував в Доріаті, і не тільки там.
Мая підкинув сокола вгору, і той, очманілий від незвичного світла, змив у небо.
- Стріляй, - сказав Ороме, - це твоє полювання…
Фіндекано не належав до почту Ороме, і ніколи не захоплювався мисливством. Ні, він звісно знав, що нерозумні тварини Аману, не маючи ворога, розплодяться так, що від них не буде проходу. Однак, участи в полюванні, яке час від часу влаштовував Вала-Мисливець, юнак не приймав, хіба що його дуже прохав про це Майтімо. Нерозумні звірята Аману були довірливими і лагідними, вбивати їх просто не підіймалася рука. А цей птах, звиклий до сяйва зірок, засліплений світлом… Красивий птах… Шкода…
Юнак натягнув тятиву, але націлився не в сокола, а в ледве помітне кільце мішені. Птах затривожено кричав над головою.
- Не туди…, - неголосно мовив Ороме, але стріла вже зірвалася з тятиви.
Вибив! – дзвінкий голос Майтімо перекрив гамір, - вибив сьоме!
- Ти переможець, - сказав Вала-мисливець, підійшовши до Фіндекано, котрий аж тремтів від напруги, - однак, чому не вистрелив у птаха?
- Бо він гарний, - відповів Нолофінвіон, - я можу забрати його собі?
- Це птах з Ендоре - він помре через кілька кіл часу.
- Отже, так йому судилося… Однак…
- Забирай…
Мая-помічник підманув птаха особливим скриком, і накинув йому на голову чорного каптурчика. Коли Фіндекано взяв його на руку, то одразу ж отримав кілька подряпин. Юнак послав заспокійливу хвилю osanwe, і сокіл, хоч і був нерозумним, затих і перестав опиратися.
- Це хижак, - сказав Ороме, - він не знає жалості. Нерозумно жаліти хижака, Нолдо-лучник.
- Іноді погибель є красивою, - озвався юнак задумливо, - як сокіл…
- Це мої слова, - раптом озвався зі свого місця Мелькор, і голос його пролунав у головах присутніх, - це мої слова, любий Ороме… Адже ти й сам чиясь красива погибель…
Фіндекано поспішно вклонився спохмурнілому Мисливцю і повернувся на своє місце з соколом на руці. Вперше в житті він не радів перемозі – зробити щось, що прийшлося до вподоби Мелькору, юнаку не хотілося аж ніяк.
Але й в сокола він стріляти не хотів…
- Він таки й справді гарний, - потішав Майтімо, - а що ти з ним робитимеш?
- Відпущу у лісі, - сказав Фіндекано, - нехай доживе своє при світлі. У нього короткий вік.
На завершення довгого дійства, яка принесло щире задоволення глядачам, на поле вийшло двоє співців. Макалауре, прозваний Золотим Голосом Тіріону, вбраний у багряну одіж і такий же плащ з восьмикутною зорею, ніс свою арфу урочисто, як бойовий трофей. З протилежного боку з’явився Фінарато, теж з арфою. На ньому був не плащ в кольорах Арафінвіонів, а проста зелена накидка без гербів і знаків.
- Я – за Макалауре! – виголосив Руссандол, - Інголемо – добрий співець, але йому далеко до мого Канафінве. І, зрештою, має ж хоч один син Феанаро вибороти першість… Сьогодні вдома і так буде гаряче – Морьо програв двобій на мечах, і кому – молодшому Нолофінвіону, Турко промахнувся по п’ятому кільцю, в той час, як Телеро вибув на шостому, а ти… Мовчу… Мовчу… Я вже не говорю про те, що Лауральдо розгромив мене вдрузки, і мені довелося рятуватись в Мандосі.
- Тоді я теж за твого брата, - засміявся Фіндекано, - а взагалі – вирішувати Вишнім…
Макалауре взяв акорд, другий… Запала тиша – Феанаріон був дійсно неперевершеним співцем. Хоча всі Ельдар обожнювали співи, і співали трохи не кожної вільної години, подібних до Макалауре було дуже мало, а радше – не було зовсім.
Всім Ельдар було відомо, що Айнур, або ж Валар, творили світ музикою. Пісня стала душею Арди, душею землі, котра була живою.
Пісні Валар мали силу вкладати душу в мертву матерію, тим самим оживляючи її. Ельдар, як втілені істоти, не мали такої змоги, однак їм було дано зоставляти відблиск своєї душі у власних виробах та піснях.
Макалауре мав особливий хист – його голос звучав одночасно в явному світі і в примарному світі оsanwe, проникаючи в найзагадковіші глибини духу. Дещо подібне було дано цілителькам-Ельдаріе, їхні наспіви допомагали fеа заживити рани hrоа. Але голос молодого Феанаріона не зціляв, а тривожив душу, змушуючи її бриніти в лад своїй пісні.
Юний Нолдо співав славу Валар-опікунам, перелічуючи заслуги кожного, і слухачі бачили в своїй уяві мистецькі витвори Ауле, квітнучі дерева Яванни, тварин, що горнулися до Несси, юну Вану у дівочім вінку, Ороме у силі і славі, яким він явився Квенді в Ендоре, відважного Тулкаса на чолі війська, ніжну цілительку Есте, яка схилилася над хворим, огорнених таємницею Феантурі… Манве та Варда, як творці та володарі світу, вдостоїлися найбільшої хвали і почестей, зрештою - цілком заслужених, і Макалауре закінчив славня, взявши останній акорд.
- О, ну як можна заспівати краще? – втішався Майтімо, - подивись, як радіють наші опікуни й охоронці світу… Догодити Вишнім не так просто, особливо – в мистецтві співу. Адже Айнур там, вгорі, чули голоси зірок… Фінарато не варто було взагалі виходити на ці змагання.
Інголемо тим часом холоднокровно налаштовував арфу. Фіндекано про себе почудувався його витримці,тоді згадав щось і мовив до Майтімо стиха:
- Твій брат оспівав заслуги усіх Валар – окрім одного… А цей один, здається, є вашим частим гостем…
- О, лиха сила! – мовив Руссандол докірливо, - ну як ти можеш навіть згадувати… Нам намагаються не оповідати про ті заслуги, але ж я на власні вуха чув від Великого Коваля, що саме Мелькор знищив Іллуїн та Ормал – величні Свічада Світла півночі і півдня. Якби не це, то Квенді Ендоре тішилися б зараз їхнім сяйвом. Я знаю, що ти маєш на увазі, але не думай, що князь Феанаро занадто довіряє Чорному Валі. Він спілкується з ним, що так, то так, але віри йому не йме. Як і твій татко, напевне…
Фіндекано згадав, як зо два кола світла тому прийшов додому від Арафінвіонів і побачив на галереї свого батька з цим немилим гостем. Мелькор крутив в руках якусь металеву заготовку, з поблажливим виглядом давав розумні поради. Потім юнакові почулося ім’я Феанаро, і він поспішно пройшов в дім, щоб його присутність не скидалася на підслухування. Князь Нолофінве опісля того, як провів гостя і порадника, довго сидів в саду на кріселку, і на обличчі його застиг вираз не страждання навіть – болісного нерозуміння. А вуй Феанаро, чомусь Фіндекано був певний у тому, напевне спалахував як скіпка від кожного слова Мелькора… Не йме віри… Ой, Майтімо, якби ж це було так…
Роздуми Нолофінвіона обірвав чистий срібний голос. Фінарато вийшов на змагання недарма – він домігся того самого, що й Макалауре. Срібний голос молодого Нолдо пронизував сутінки підсвідомості як промінь. Якщо, слухаючи Канафінве, Фіндекано уявляв собі золотий дзвін, від якого ширилося сяйво, то Фінарато наче тримав у руці срібного меча, готуючись до битви… ген там, за морем…
«Там за морем, - лився чистий голос юного Ельда, - там Арда спить у сутінках… Там співають у сяйві зірок наші родичі… Там чаїться зло в темних проваллях… Там мають прокинутись істоти, яким потрібна буде допомога тих Ельдар, які народилися й виросли у світлі Двох Дерев… Ми мусимо навчити їх краси та гармонії світу, бо для того нас було призначено від початку музики Часів. Ми не маємо права втішатися світлом, витрачаючи час на розваги… Ми – діти Арди, ми – втілене відчуття чарівливості світу… Невже ми покинемо слабших від себе на забавку тим, хто вміє лише руйнувати… Невже дозволимо їм відчути той страх, який відчули Пробуджені Квенді… Страх, що його несе погибель з багряними очима… Там за морем… Наша доля – там за морем…»
По рядах пробіг шемріт чи-то незадоволення, чи-то нерозуміння. Фіндекано і сам не все втямив зі срібного павутиння образів співця. Зрозумів він, лишень, що Інголемо все ще рветься в Ендоре, допомагати навіть не Квенді-Відмовникам, а якимось істотам, слабшим за Ельдар і тілом і духом, але розумним і однаково здатним як до творчості, так і до руйнування. Нолофінвіон поглянув туди, де сиділи Валар. Вони зберігали спокій. Обидва співці підвелися зі своїх місць і підійшли поближче.
Теплий вітерець пронісся над полем. На його легеньких крилах погойдувався шитий золотом білий шарф переможця. Шарф опустився на плечі Макалауре, і глядачі розпогодилися. Зрештою, так і мало бути.
Фінарато ні на хвильку не втратив погідного вигляду. Він усміхнувся з виразом звичної задуми на ніжному обличчі, і першим підійшов привітати Макалауре з перемогою. Канафінве, задоволений і щасливий, поблажливо обійняв родича.
- Підійди, ясновидцю, - прошелестів жіночий голос. Фінарато потис руку Макалауре і рушив туди, де сиділи Валар.
- Дива кояться на цьому святі, - вимовив Руссандол, - це ж мовить Ніенна… Говорять, що коли промовляють Феантурі – очікуй якихось змін.
Вічно смутна Валіе простягнула тонку білу руку і щось вклала в долоню Арафінвіона.
- Сили твоєму духу, співець, - прошепотіла вона, і її шепіт озвався в головах присутніх.
- Вишня Ніенна завжди робить все не так, як усі Валар, - сказав Майтімо трошки ревниво, - а втім, дійсно, мала ж вона потішити того, хто програв. Хоча Артафінде забрався на такі висоти духу, що нам його і не розгледіти. Ти хоч щось втямив з його пісні?
- Йому тут тісно, і він хоче в Ендоре, - мовив Фіндекано, намагаючись перевести все на жарт, - там він буде навчати urqui почуттям краси й гармонії світу, і вони, врешті, знову стануть милими невинними мавпочками, на зразок тих, що Телері привозять з далеких островів.
Руссандол пирснув сміхом і обійняв приятеля за плечі.
- Час прощатись, оtorno… Піду отримувати вогняну купіль. Сподіваюся лишень, що, задля перемоги Макалауре, вона не буде дуже гарячою. Зустрінемося через два кола світла на нашому старому місці біля озера Ілін.
Майтімо котячим звинним рухом перескочив невеличку мармурову огорожу, що відділяла їхні місця від поля і за хвилину обіймався з Макалауре, на якому вже повисли близнята, а також Турко і Морьо. Куруфінве – молодший покинув свою панну і теж спустився донизу, відчутно накульгуючи. Князь Феанаро, однак, не виявляв особливої радості. Він теж спустився донизу, і стояв, склавши на грудях руки. Камені в його вінці мінилися зоряним сяйвом, і Фіндекано зловив себе на тому, що довго не може відірвати від них очей. Позирнувши потім на дружну сімку княжих синів, він помітив, що Макалауре навмисне не відпускає від себе Майтімо, прикриваючи його від батькового гніву, Шалена Трійця затулила провинного княжича спинами, а близнята пригорнулися до старшого брата, заштовхнувши його в середину цього «родинного кола». Сподіваючись, що Руссандолу всі сьогоднішні витівки зійдуть плазом, Фіндекано рушив туди, де вже зводились зі своїх місць Нолдор з Attea Nosse, щоб отримати своє від батька та родичів.
Князь Нолофінве ніколи не підвищував голос на своїх дітей. Однак, від його гніву у винуватого вистигала в жилах кров. Фіндекано не допоміг навіть приз зі стрільби з лука – сокіл з Ендоре, на якого він намагався відволікти увагу батька й Туракано. Його брати не були такими одностайними, як шестеро Феанаріонів, котрим могло не подобатися те, що робив їхній Старший Рудий, але, однак, вони завжди були готові його захистити. Туракано був повністю на батьковому боці, а докори його були б ще більш їдкими, якби поруч не стояла красуня-Ваніе Еленве. Аракано помовчував собі, а Арельде як завжди не було поруч – вони з Артаніс гарцювали на своїх верхівцях на іншому краю поля.
- Я не бажаю, - тихо, але твердо говорив Нолофінве, - щоб ти мав щось спільне з цією родиною… Тим більше – зі спадкоємцем Феанаро. Не говори мені про оtornasse – побратимство зв’язує дорослих осіб, а ви звали себе оtorni ледь вибравшись з пелюшок. Досить вже цих іграшок. Для чого ти зганьбив себе, сину, першим простягнувши руку цій зарозумілій особі на очах у Нолдор та гостей з усього Аману?
- Власне, - відповів Фіндекано так само тихо, - я не сварився з Майтімо Руссандолом, і тому нічим себе не зганьбив, першим привітавшись з ним. А щодо нашого побратимства, то все зостанеться як є…Вибачте, татку, але я бажаю мати в Тіріоні більше друзів, аніж ворогів.
- Якщо я ще побачу вас разом, - сказав Нолофінве все тим же тоном, - то наслідки можуть бути лихими. Я не кидаю слів на вітер, синку…
Фіндекано мовчки схилив голову. На відміну від гарячкуватих Феанаріонів, Ельдар з Другого Дому зберігали крижаний спокій за будь-яких обставин. Юнак був правдивим сином свого батька, і тому не став йому суперечити – знав, що марно. Він не ображався на татка, бо передбачав подібні наслідки своєї витівки. Ну, а про умовлену зустріч на озері Ілін він просто промовчить, не осквернивши вуста неправдою. Це теж зле, однак… Обставини…