Post by ladytim on Mar 10, 2016 20:20:41 GMT 2
Втекти виявилося настільки легко, що Руссандолове військо огорнув легкий неспокій.
Коли перед ними виникли перші будинки Лебединої Гавані, малі Ельдар замотали мечі плащами, зоставивши на видноті луки і тули. Телері добре володіли луками – під час своїх морських мандрівок вони зустрічали на островах ріжних тварин, в тому числі і небезпечних, тож вуличками міста ходило чимало озброєних моряків, чиї кораблі чи-то щойно прибули, чи-то готувалися до відплиття.
Свій cirya, котрий звався «Naltariel1»,Артаніс отримала за першим же бажанням. Князь Ольве радісно пригорнув до себе її та Фінарато, лагідно та щиро привітався з княжичами Першого та Другого Домів і наказав нагодувати їх разом з приятелями незвичними але смачнючими рибними стравами.
Фіндекано з задоволенням куштував рибку, слухав оповідки князя Ольве, волосся якого сяяло тим же сріблястим блиском, що і волосся княгині Еарвен, мами Фінарато, і роздумував над тим, чому вуй Феанаро раптово незлюбив народ мореплавців.
Коли улюблена онучка заявила, що бажає відвідати Тол-Ерессеа на власному кораблі, князь Ольве лише спитав, чи впораються вони з Фінарато з вітрилом. Княжич Nеlya Nosse відповів, що йому допоможе Едрагіль, з яким вони вже виводили «Naltariel» з Гавані. І додав, що хоче покатати друзів, яких і привів з собою.
«Naltariel» вийшов в море того ж дня. Невеличкий кораблик з одним великим вітрилом, схожий на білого птаха, поволі рухався скелястим проходом. Скелі змикалися над головами, утворюючи славетний вхід до Гавані. Поволі тьмяніло м’яке світло Тельперіону. Через деякий час вихід зостався позаду, і захоплені мандрівники побачили весь берег Аману – пасмо Пелорських гір, величну громаду Ойолоссе – Вічно Білої гори, яку ще називали Танікветілем, і де знаходився палац самого Манве Сулімо, Володаря Вітрів, повелителя Валар. З долини біля її підніжжя струменіло сяйво через штучний вилом у гірському пасмі – то світився Тельперіон на пагорбі Короллайре. Десь там було місто Валмар, де, поруч з Вишніми мешкали Ельдар - Ваніяр, родичі Фіндекано через татову маму Індіс. А он, ближче до берега – пагорб Туна, і на ньому сяють вежі рідного Тіріону… Он палає срібним вогнем велетенське свічадо Вежі Інгве, або Mindon Eldaliewa, поставлене в ті часи, коли Ваніяр ще не перебралися до Валмару… Світяться кришталеві сходи, по яких з тераси на терасу любив бігати Фіндекано… Там зосталася садиба Нолофінве… Тато з мамою мають дізнатися про все лише через три кола світла – Фіндекано залишив записку в татовій майстерні, а батько якраз гостював в садибі Великого Князя Фінве… Через три кола світла тато повернеться… Фіндекано зітхнув… Він був певен, що йому пробачать втечу задля слави Аttea Nosse, але щось таки муляло на серці.
- Зорі… - почувся поруч тихий голос Фінарато, - подивіться, Ельдар! Helle elenya!
Зорі на небі було видно і з Тіріону, на той короткий час, коли світло одного дерева змінювалося іншим. Видно їх було і з Альквалонде, але ніколи вони не були такими яскравими, а небо – таким темним…
- О, Ельдар! Дивіться! Валакірка!
- А онде над обрієм Вілварін!Це сузір’я і справді нагадує метелика!
- З Тіріону його не видно, тільки з Гавані, і то не завжди!
- Подивись на он ту зорю, оtorno! Це Нієллуне!
- Я бачу Морвіньон! Такий яскравий!
Фінарато тим часом правував вздовж берега, час від часу звіряючись з мапою, яку Артаніс випрохала у князя Ольве під час якогось минулого гостювання. Найкраще місце для переправи було, за його словами, набагато північніше, там, де береги Аману та Ендоре зближувались настільки, що, нібито, з одного берега можна було розгледіти смужку іншого. Але юний керманич боявся, що їхнє суденце не подолає такий шлях.
- До того ж, - озвався Макалауре, притискаючи до грудей свою дорогоцінну арфу, - Телері говорять, що там у воді плавають крижини, і взагалі страшенно холодно.
Зрештою, вирішено було переправлятися через теплі води, і Майтімо, якому Фінарато нашвидку пояснив, як треба стернувати, твердою рукою повернув кораблик у відкрите море.
Світло дерев вже не досягало мореплавців. Острів Тол-Ерессеа зостався далеко праворуч. Довкола були лише хвилі, князівство Вишнього Ульме. А також – темрява і зоряне небо.
Ельдар бачать у темряві так, як і при світлі, і не відчувають перед нею страху. Але команда «Naltariel» тихо сумувала за полишеними вдома рідними, намагаючись не показувати одне одному негідної слабкості. Майтімо передав стерно Еркассе, який, опісля кількох спроб, кермував так, наче все життя плавав по морю.
- Це тому, - хвалився він, - що моя мама з Телері… Вона пам’ятає Ендоре, і острів Тол-Ерессеа, де спершу поселилися Телері. Ви знаєте, що він плив через море, той острів? Разом з ними…
- Ще б пак, - чмихнула Артаніс, - про плавучий Тол-Ерессеа Телері не оповідали хіба що Білому Дереву Галатіліон, що росте біля Вежі Інгве…
- Та й то тому, - підхопив Алмареа, - що Галатіліон сам захотів помандрувати на славетний острів, а оскільки не міг зійти з місця, то відправив туди свого саджанця…
- О, так, - засміялася дівчинка, - тепер Келеборн, Срібне Дерево, має змогу оглядати острів, скільки забажає.
- Тільки нікому про це не оповість, - підкинув Лауральдо.
Всі засміялися, і сум трохи відступив. Теплий вітер віяв просто у вітрило, і кораблик жваво біг по хвилям. Майтімо час від часу позирав на чудернацьку сферу, всередині якої крутилася голчаста стрілка.
- Її кінець, - пояснив він, - завжди вказує на північ, на Валакірке. Цю штуку винайшов татко, ще тоді, коли він…
«Коли він ще дружив з Телері, - здогадався Фіндекано, котрий нині відчував думки приятеля, наче свої власні, - коли робив для них штуки, котрі визначають боки світу, передбачають погоду та вгадують напрям вітру… Коли не вважав їх нижчими за себе…»
Буря налетіла раптово.
Майтімо та Фінарато встигли згорнути вітрило, і суденце застрибало по хвилях наче корок. Еркассе вчепився в стерно і мужньо витримував хитавицю. Декому стало зле – з темряви доносилися певні звуки, на які витриваліші мореплавці намагалися чемно не звертати уваги. Макалауре обійняв арфу ще міцніше і заспівав славу Великому Ульмо, Повелителю Морів, не забуваючи при тому вихваляти Мая Оссе, Володаря Хвиль та його жону Уїнен. Голос співця при тому навіть не тремтів, і Фіндекано відзначив про себе, що другий Феанаріон майже нічим не поступається брату.
Лік часу вони втратили вже тоді, коли світло Тельперіону сховалося за обрієм. Майтімо, щоправда, добув з дорожньої торбини ще один виріб князя Minya Nosse – механічний лічильник часу, котрий відлічував кола світла, поділені на дванадцять частин кожне, але до хитромудрої штуки потрапила вода, і та перестала цокати.
Вода вже хлюпала на дні cirya, її вичерпували відрами, які, на щастя, здогадався прихопити з собою Майтімо. Руссандол взагалі зібрався в плавання ґрунтовно, але з усіх пристроїв, якими син Феанаро озброїв кораблик, найбільше знадобилися оці ось відра.
Ніхто вже не знав, куди їх несуть розшаленілі хвилі. Майтімо змінив змученого вкрай Еркассе і прив’язав себе поясом до стерна. Решта мовчки вихлюпувала воду, змінюючись по двоє. Сказати вголос, що їхня виправа була великою дурістю заважала лише гордість, якою славилися Ельдар взагалі, а Нолдор – особливо.
Фіндекано передав відро Мірімону і сів просто у воду на дно човна. Поруч з ним притулився Фінарато, обійнявши сестру, котра трусилася, наче в лихоманці, але не видавала жодного звуку. Гвіндора та Гельмира дружно нудило по ріжні боки суденця. Макалауре вже не співав – він стиха обіцяв Володарю Вітрів Манве Сулімо, що складе на його честь пісню на три тисячі строф, якщо вітер хоч трохи ущухне. Одразу за Фінарато сидів Едрагіль, який займався тим, що намагався загорнути свого княжича в сухіший край плаща. При тому він бурмотів хвалу Варді-Елентарі в якій сподівався, що по великій милості Великої Валіе злощасний Ельда Едрагіль ще побачить зірки на небі.
- Земля попереду! – гукнув Лауральдо, котрий завбачливо прив’язався до щогли.
Фіндекано звівся на коліна. Кораблик мчав просто на темне громаддя скель.
- Великий Оссе! – пробурмотів Майтімо. Фіндекано бачив, як Феанаріон з усієї сили намагається розвернути cirya боком до берега. Інші теж зрозуміли, що їхньому невдалому плаванню прийшов кінець. Артаніс підвела розкошлану голівку, оцінила обставини, і пірнула з головою в плащ Фінарато, міцно охопивши брата рученятами. Еркассе вимовив хрипко:
- Зараз побачимо Суддю…
Насмішник Алмареа не втримався і тут:
- Т-ти, Еркассе, найдовше не отримаєш нове hroa… З-за те, що п-поцупив списа….
Фіндекано, перемагаючи нудоту й хитавицю, підповз до стерна і над силу звівся на ноги. Руки його вчепилися в вологу деревину…
- Сядь, - прошипів Майтімо, - змиє… Сядь, оtorno…
Фіндекано мовчки наліг на стерно. Легка шкаралупка Телерійського суденця, над силу послухавшись двох пар рук, пролетіла повз скелястий виступ, ледь зачепивши його бортом, і врізалася в піщаний берег.
За скелями був піщаний пляж, куди, власне, і правував Майтімо. Викинутися на берег було найкращим виходом – але що це була за місцевість, ніхто не знав.
Лауральдо запевняв, що вони уже в Ендоре. Фінарато хитав головою – він не був того певен. Зрештою вирішили поводитися так, наче вони знаходяться там, куди збиралися. Себто бути пильними і обережними.
Обережність обережністю, але вогнище було розвести просто необхідно. Кораблик міцно сидів на мілині, море продовжувало ревти, а отже їм судилося пробути тут доволі довго. Майтімо звелів витягти вантаж, відправив Алмареа з Еркассе пошукати хмизу, а за охоронців приставив до них Ільфіріна та Маранво з луками напоготові. Поруч починалися зарості, і невідомо, що в тих заростях могло чаїтися. Біля складених на купу речей Руссандол поставив на варті Лауральдо та Мірімона. Змінити їх мали Фінарато з Едрагілем, бо Гвіндор та Гельмир лежали напівмертвими на пісочку і навіть не мали сили радіти, що опинилися на твердій землі.
Швидко все якось прийшло до ладу. Фіндекано, скоряючись владному голосу приятеля, тягав в сухіше місце речі, складав докупи принесений хмиз. Хоча йому дошкуляв холод, а вогка одежа прилипла до тіла, малий Нолдо не сумнівався – Майтімо щось придумає… Буде вогонь, буде тепло… Фіндекано прихопив з собою батькове кресало, яке той зазвичай брав з собою на полювання, але з його торбини лилася вода…
Коли всі скупчилися довкола хмизу, Майтімо рухом вправного чарівника видобув зі своєї торбини, де ховалося стільки цікавинок, скляну кулю. Вона складалася з двох половинок і була зімкнена так що вода не просочилася всередину. В кулі лежав жмут довгих паличок з брунатними голівками і шматок брунатного ж паперу.
- Це знову винахід пана князя? – з цікавістю спитав Маранво, - я бачив щось подібне у пана Магтана…
Майтімо урочисто розняв кулю на дві половинки, взяв одну з паличок і тернув її голівкою об брунатний папір. На кінці палички спалахнув вогонь, і Артаніс захоплено пискнула.
Хмиз загорівся з третьої палички. З вогнищем одразу ж стало веселіше. Та й вітер потроху ущух, а хмари розійшлися, відслоняючи блиск зірок. Від розтягнутих над вогнем плащів підіймався пар. Тут таки підсушувалися похідні перепічки, загорнені в листя. Знайшовся запас яблук, і всі якось разом захотіли їсти. Навіть Гвіндор з Гельмиром.
Поївши, малі Ельдар зробили зі своїх похідних плащів намети і позасинали, немов вбиті. На варту стали Руссандол з Фіндекано – Майтімо боявся довірити варту потомленій дітлашні, а Фіндекано не хотів залишати його самого.
- Як вважаєш, де ми? – спитав Нолофінвіон врешті.
- Хтозна, - озвався Руссандол, - це треба дослідити… Не віриться, що це Ендоре – навіть при тому, що буря несла нас на крилах, ми не могли дібратися туди так швидко.
З-під свого плаща-намету вибрався напівсонний Алмареа і попростував в бік заростей.
- Гей, ти куди? – гукнув Майтімо стиха.
- Треба мені…
- Дивись там…
- Дивитимусь…
З неба метнулася темна крилата тінь. Очі тварі світилися червоним блиском. «У смерті багряні очі…» - раптом згадалося Фіндекано, руки якого вже натягували тятиву. Майтімо випередив його на якусь хвильку – його стріла свиснула раніше. Тварь вчепилася кігтями в плечі Алмареа і намагалася підняти малого Нолдо в повітря. Їй би це вдалося – така потвора потаскала б і дорослого Ельда, якби з одного ока крилатого жаху не стирчала стріла. Фіндекано з переляку трохи не влучив, і його стріла вп’ялася не в друге око чудовиська, а кудись у писок. Поруч бренькнула тятива – Майтімо виправив його помилку. Осліплена тварюка впала на пісок і забила крильми, накривши собою Алмареа.
- Нолдор, на битву! – крикнув Майтімо, вихоплюючи меча. Фіндекано побіг за ним, теж вихопивши свою зброю. Меча було добре наточено – Нолофінвіон займався цим сам кілька кіл світла.
Інші Ельдар підхопилися миттєво, забувши про втому. Певно, далися взнаки вояцькі здібності успадковані від Пробуджених Квенді. Крилату тварь били мечами та ножами всі – навіть мала Артаніс, котра при цьому вищала від страху, огиди і захоплення одночасно. Еркассе штрикав страхіття списом, і ним же спромігся пробити його серце. Струмінь не крови, а чорного слизу бризнув з рани фонтаном і настала тиша.
З-під велетенського шкірястого крила виповз Алмареа в залитій кров’ю сорочці. Він поволі звівся на коліна, повернувся, обдивився чудовисько широко відкритими очима, і м’яко повалився набік, знепритомнівши.
Про сон, ясна річ, було забуто. Фінарато обмивав пораненому спину, заспокійливо наспівуючи священну пісню цілительок Тіріону. Алмареа отямився, але від звуків голосу Арафінвіона його очі знову затуманилися, цього разу – цілющим сном.
- Ти так багато вмієш, - мовив Фіндекано до брата у перших, - провидець-аpacen… Цілитель теж…
- Говорять, що у мене такий голос, - Фінарато важко дихав, - голос і воля, злиті в одне. А аpacen з мене поганий – мені подібна тварюка навіть у сні не приснилась. Ввижалося, ніби я вдома, в Тіріоні, і раптом чую – «Нолдор, на битву!» Це ти кричав?
- Ні, Руссандол… Фінарато, ми в Ендоре! Таке може водитися лише там…
- Ой, доведеться повірити… Бідолаха заснув. Ходімо, подивимося на оте…
Оте виявилося велетенським лиликом. З його численних ран і досі сочилася чорна рідина, схожа на грязюку. Майтімо стояв поруч зі страхіттям, замислено його розглядаючи.
- Воно напевне нерозумне, - сказав, наче заспокоюючи себе, - хижак… Але ж і uvanimo… Жах, та й годі. Але його можна здолати звичайною зброєю…
- А може його хтось прислав сюди, - мовив Фіндекано стиха, - хтось розумний… Воно ж намагалося підняти Алмареа в повітря…
- Щоб зжерти десь в затишному місці, - припустив Майтімо, - тут нікого нема…
- Ти щось відчуваєш, Фіндекано? – спитав Фінарато з-за його спини, - оsanwe, так? Тут хтось є?
- Н-не знаю, - Нолофінвіон замислився, - я не чую іншу істоту… Ні з відкритим розумом, ні в аvanire3…
- Настала моя черга дивуватися, - хмикнув Фінарато, - ти можеш відчувати когось, коли його розум під захистом?
- Я бачу саме аvanire … Воно – як панцир… Звісно, я не можу тримати оsanwe з особою, котра закрилася аvanire, але відчути присутність…
- Які поміж нас здібні особи… - підсумував Майтімо, - отже, тут нема хазяїна цієї тварючки. Напевно вона полювала сама по собі.
Через деякий час Руссандол заявив, що хоче обстежити місцевість.
- Коли нас несло сюди, - мовив він, - мені здалося, що це острів. Не материк… Якщо це острів, то залишимося на березі і спробуємо полагодити наш cirya. Ну, а якщо це берег Ендоре – то вирушимо вглиб лісу шукати родичів-Квенді. Фіндекано залишається за старшого. Макалауре, Лауральдо та Ільфірін йдуть зі мною.
Нолофінвіон збавляв час за укріпленням табору. Тіло велетенського лилика малі Ельдар гуртом стягнули до моря, і його понесло геть тією ж течією, яка і винесла корабель на берег. Назбирали ще хмизу і нині дружно стругали паколи на огорожу. Сам табір перенесли від корабля до скелі, котра теж мала служити захистом. Вголос ніхто нічого не говорив, але для осіб, котрі володіють оsanwe, слова часто бувають непотрібними. Стереглися появи ще якогось страховиська і хвилювалися за своїх вивідачів.
Майтімо з приятелями повернулися швидше, ніж думалося, з протилежного боку.
- Ми на острові, - сказав, - але материк недалеко. Я бачив сову, і не одну… Це північні птахи, а отже вони звідкись прилетіли… І ще – на острові хтось є…
- С-себто? – спитав Фіндекано голосом, що раптово захрип.
- Мені здається, що це Квенді, - мовив Руссандол, - принаймні одного я бачив… Він кинувся в зарості, і добре зробив, бо Ільфірін від несподіванки трохи не спустив тятиву. Ми гукали його, але він не повернувся.
- Може це Телері, які втратили корабель? – втрутився Мірімон
- Вони б вийшли, - озвався Фінарато, - Команда корабля-лебедя не злякалася б чотирьох підлітків... Тим більше – підлітків-Нолдор, адже з півслова можна зрозуміти, що ми з Валінору. На материку говорять не так – князь Ольве оповідав, що їхня мова змінилася за сотні літ.
- А він звідки знає? – зацікавлено спитав Лауральдо.
- Час від часу, - пояснив Фінарато, - орли Манве приносять йому звістки від брата Ельве Сінголло
- А, Тінголло! – протягнув Майтімо зі стародавньою вимовою, - Князь Сутінків… Той, котрий має за жону Майе, пані Меліян… То вони листуються з князем Ольве?
- Атож, - всміхнувся Фінарато, - батько моєї матері говорить, що невдовзі йому для того, щоб зрозуміти ті листи, потрібен буде словник синдарину
- Синдарину?
- Мови Еldrim Сутінків, підданих князя Ельве. Їх ще звуть Синдар, Сірими Еldrim… Взагалі-то князь Сінголло пише на квенья, але в кожному листі синдарських слів все більше і більше.
- Дивіться, Ельдар! – вигукнув раптом Гвіндор, котрий стояв на варті.
Від заростей велетенської папороті відокремилась тоненька постать.
- Він сам-один, - сказав Еркассе з жалістю, - а де ж решта? Загинули в морі?
Невідомий тим часом підходив все ближче. Гостроокі Ельдар вже роздивилися, що то була жінка, вбрана в штани та довгу сорочку, підперезану поясом. Невідома пані мала вигляд замерзлої та нещасної.
- Suilad!, - привіталася вона.
- Suilanta, еri, - в різнобій відповіли підлітки. Фіндекано подумав при цьому, що князь Ольве перебільшує відмінності в мові мешканців Ендоре. А пані напевне була саме звідти, бо Телерійські жінки дуже зрідка виходили в море разом з чоловіками. Та й не схожа була з’ява на срібноволосу Телере – пані була чорнявою, немов Нолде, і дуже білошкірою. От тільки очі мала темні.
Майтімо, як найстарший, взяв на себе перемовини з незнайомкою. Часом йому допомагав Фінарато, бо невідома пані говорила дійсно дуже зміненою говіркою Телері. Руссандол назвався капітаном рибальської лодії, яку закинуло сюди бурею. Звідки закинуло – він скромно промовчав. Пані теж не виявляла особливої цікавості. На запитання, скільки вона тут перебуває, жінка мовила невиразно:
- Іо аnnan.
Жалісливий Фінарато вже вкривав несподівану гостю плащем. Пані загорнулася в сріблясту тканину і опустила голову.
- Ви пливли на кораблі? – продовжував розпитувати Руссандол
- Cair, - відповіла жінка наче крізь сон
- Ви голодні? Ось є masa, хліб…
- Bas, - здогадалася жінка, - ні, дякую.
- Як нам вас називати?
- Дангет
Фіндекано сидів мовчки, відчуваючи в шлунку ту крижинку, яка свідчила про те, що зватися Відважним йому ще рано. Пані Дангет він бачив перед собою так само ясно, як Руссандола, на рудому волоссі якого грав відблиск вогню, як засмученого Фінарато, котрий з жалістю дивився на стражденну жінку, як Артаніс, котра помішувала в казанку трав’яний настій для змерзлої гості.
Але варто було заплющити очі – і крижинка в шлунку починала пульсувати, обдаючи холодом. Він не відчував пані Дангет. Не відчував навіть аvanire-захист, яким ця особа мала б прикрити розум при зустрічі з незнайомцями. Не відчував нічого взагалі. Неначе у неї не було ні fea, ні hrоа… Він наче стояв на краю провалля в чорну безодню, від чого голова йшла обертом і хотілося чи-то втікати, чи-то кричати вголос.
Фіндекано обережно підвівся, взяв з купи хмизу палицю, знайшов поміж речей мотузяний звій… На очі йому потрапила подерта і закривавлена сорочка Алмареа, він взяв і її. Довершив цей дивацький набір слоїк маслинної олії. Малий Ельда повернувся до вогнища, але сів не на колишнє своє місце, а трохи позаду гості. І поринув у роботу, нашорошивши одночасно вушка.
- Ви з підданих князя Сінголло? – тим часом питав Майтімо, - де ви жили? В Доріаті?
- Сінголло, - вимовила жінка, - що таке Сінголло… Я була підданою наймогутнішої істоти світу…
Палиця в руках Фіндекано потроху перетворювалася на подобу смолоскипу. Він швидко глянув поверх роботи – чи не відчув неладне ще хтось. Ні, мовчать, слухають…
- Він обіцяв нам безсмертя, - мовила Дангет протягло, - безсмертя разом з ним… Безсмертя і владу…
- Пробачте, вельмишановна, - втрутився Фінарато, який ніколи не міг погамувати свою цікавість до чогось незвичного, - але ж ми і так іlfirinі… Доки жива Арда8 – живі Ельдар.
- Таке безсмертя, - мовила жінка, поволі похитуючись з боку в бік, - нічого не варте. Арда… Бути вічно прикутим до Арди… Випрохувати тіло у Феантурі… Чуєте, як це звучить, нещасні діти? Феантурі… Володарі душ… Ваших душ… Вони вирішують, чи винагородити загиблих hrоа. Від них не можна втекти навіть через загибель, бо fea все одно потрапить їм до рук. Володар Утумно обіцяв нам, що звільнить нас від цього рабства… Що дасть нам волю… І він виконав обіцянку…
- Коли ви загинули? – раптом різко спитав Фіндекано, і решта малих Нолдор наче заціпеніла від несподіванки, - у війні Стихій?
- Метелику, - сказала жінка ледь насмішкувато, - що ти можеш знати про війну Стихій…
- Та власне нічого, - відповів Нолофінвіон, а пальці його продовжували роботу наче без участи розуму, - Квенді не билися на тій війні, а тому нам відомо лише те, що Валар, наші опікуни, перемогли Володаря Утумно.
- Ваші хазяї, - сказала жінка все тим же байдужим голосом, - вони розводять вас як Ороме – напіврозумних псів. Або як Манве своїх орлів. Чому ви втекли з Валінору, щенята-Квенді?
- Щоб істоти, подібні вам, зникли з Ендоре, - озвався Майтімо серед мертвої тиші, - ми вирушили на битву.
- Войовники, - засміялась жінка, - ви сподіваєтесь перемогти Маяр? Ви, теплі шматки плоті з гарячою кров’ю, збираєтесь перемогти сильніших за себе?
- Ви були Майе, - прошепотів Фіндекано, - втіленою Майе… Потім втратили тіло… І нині здатні лише лякати дітей.
Жінка зірвалася на ноги. Плащ Фінарато спалахнув вогнем і осипався попелом. Замість сумовитої Квенде перед ошелешеними Ельдар постав чорний смерч з багряними вогниками очей.
Фіндекано ткнув своїм смолоскипом у вогнище. Стрибнув вперед, відкинувши ліктем заціпенілого Руссандола. І жбурнув смолоскип в самий центр смерчу.
- Забирайтеся геть! – крикнув, - ви хотіли волі, нині ви вільні! Забирайтеся!
З середини чорного вихору долинув виск, страшний і пронизливий. Ельдар посхоплювалися на ноги і кинулися геть від вогнища. Майтімо з Фіндекано спромоглися перетворити втечу на відступ, відходячи поволі з палаючими гілками напоготові.
- Що тепер буде, Руссандоле? – спитав Фіндекано розпачливо, - я не відчуваю її сили, як відчуваю силу Маяр Валінору, може вона її втратила разом з тілом, але і того, що залишилося, вистачить на нас усіх.
Ззаду вереснула Артаніс, і обидва приятелі різко обернулися на голос. Дівчинка простягнула руки до зоряного неба. Заходячи від моря, над островом поволі знижувався велетенський птах.
- Торондор! – закричала Артаніс, - Торондор!
Коли улюбленець Манве Сулімо торкнувся землі, малі Ельдар кинулися під захист його крил. Орел поволі обдивився золотавими очима пошарпане воїнство, пораненого Алмареа, якого Макалауре під час загальної втечі тягнув на собі, поглянув вперед, де струмочками диму розпливався чорний вихор, і мовив по оsanwe:
- Якби ж то я перший раз витрачав час і сили, відшукуючи малолітніх Нолдор, яким закортіло погратися у війну…
- А ми що, не перші? – спитав Майтімо трохи розчаровано.
- Не сподівайся, сину Феанаро, - ущипливо озвався Торондор, - далеко не перші. Радійте, що я помітив вас вчасно – та істота і досі небезпечна. Зараз я викличу своїх родичів і доправлю вас додому. А далі про вас нехай дбають батьки…
- А мій cirya? – спитала Артаніс, - а як же «Naltariel»?
- Князь Ольве пришле за ним корабель, і Телері доправлять кораблика до Альквалонде, - доброзичливо пояснив Торондор, який швидше вдавав із себе сердитого.
- А ця… істота не пошкодить морякам? – захвилювався Фінарато.
- Я буду з ними, - коротко відповів орел.
Фіндекано відчув полегшення навпіл з соромом. З нього було досить пригод. Він хотів додому, туди, де сяяло світло Двох Дерев. Хотів побачити рідних. І тому з радістю почув клекіт родичів Торондора, які мали віднести їх до Тіріону.
Батько зустрів його на міському майдані біля Вежі Інгве. Вклонився орлу, котрий ніс трьох – Майтімо, Макалауре та Фіндекано, взяв сина за руку і повів до садиби Нолофінве.
Феанаріонів зустрічала Нерданель. Вона теж не докоряла синам, але її погляд не віщував їм обом нічого доброго. Майтімо, однак, озирнувся і махнув рукою підбадьорливо. Від усміху приятеля Фіндекано одразу стало легше на серці.
Вдома Нолофінве провів старшого сина до книгозбірні. Посадовив до крісла і сам сів навпроти. Кріселко було батькової роботи – м’яке і зручне. Фіндекано обережно позирав на батька крізь густі вії, очікуючи цілком заслужених докорів.
- Я не буду тобі вимовляти, - стиха сказав батько, - хоча ми з мамою дуже тривожилися.
- Тату, - розпочав Фіндекано покаянно, - ми…
- Не вимовлятиму я тобі тому, - продовжив Нолофінве спокійно, - що свого часу сам намагався втекти в Ендоре…
- Ні, справді? – не втримався Фіндекано від вигуку.
- Справді, - усміхнувся князь Аttea Nosse, - ми, троє Фінвіонів, теж вважали, що життя у Тіріоні є занадто спокійним для нащадків Пробуджених Квенді.
- І ви, всі троє… - затнувся Фіндекано, згадавши лютий погляд Феанаро.
- О, Куруфінве не завжди гидував синами Індіс, - озвався батько з гіркуватою усмішечкою.
- Куруфінве? – перепитав Фіндекано.
- В Тіріоні почали вже забувати ім’я мого брата, дане йому Великим Князем на еssecarme, - мовив Нолофінве стиха, - аmilesse «Вогняний Дух», що спалює все довкола, личить йому більше, авжеж. А тоді він був підлітком, таким, як Майтімо… Це ж Нельяфінве складав плани втечі?
- Ми вдвох! – мовив Фіндекано.
- Атож, - всміхнувся батько, - ти завжди горою за свого оtorno… Як і я свого часу – за Феанаро. Я його любив… колись. І ми вирішили втекти в Ендоре, умовили навіть Арафінве, який не підводив голови від сувоїв, списаних знаками Руміля. З нами ще вирушила сестричка Лалвенде…
- Вуйна Іріме? – захоплено перепитав Фіндекано.
- Авжеж… Вона і досі аж іскриться сміхом, а вже в дитинстві… Тоді Нерданель…
- От ніколи б не подумав! А втім мама Майтімо є відважною…
- Ще з нами був Туре, брат Анайре…
- А мама?
- О, ні, - пирснув смішком Нолофінве, - твоя мама і тоді любила тишу і спокій… Але з нами вирушила ще – здогадайся, хто?
- Пані Еарвен, - випалив Фіндекано у нападі раптового прозріння, - інакше де б ви взяли cirya?
- Все так… Князівна Еарвен, котра і кермувала нашим корабликом. І ще четверо нерозважних малих Ельдар, яким ми наобіцяли подвигів і слави. Нас виловили в морі ледве живих багато кіл світла по тому. Отже, я не сваритиму тебе, синку, але пообіцяй мені, що більше не будеш наважуватись на такі виправи. Мені соромно перед Торондором, який змушений розшукувати в морі вже друге покоління князів Тіріону.
- Я більше не буду, - мовив Фіндекано цілком щиро, - тату, а скажи мені…
- Що, синку?
- Ті з Пробуджених, котрі загинули в Ендоре, вже повернулися з Мандосу до рідних?
- Наскільки я знаю – ні, - сказав князь ледь здивовано, - а чому ти питаєш?
- А чому не повернулися?
- Можливо там час іде по-іншому… Вони, напевне, ще не відпочили, синку.
- А вона говорила, що Суддя тримає там fea, наче бранців…
- Хто – вона? – звів брови Нолофінве.
Вислухавши від сина про їхні пригоди на острові, князь аж стемнів на обличчі.
- Ви самі не знаєте, - сказав, - від чого ви врятувалися. Велетенський лилик – то їздова тварина тієї істоти. Вона дійсно позбулася сил і здібностей, але, для того, щоб їх відновити, їй потрібна їжа…
-Н-наша кров? – спитав Фіндекано напівшепотом.
- Ваша кров, бідолашні діти, нагодує хіба що отого кажана. Істоті, котра потрапила під удар Сили Стихій, потрібне полум’я ваших душ. Вона майже безсила, все так, однак цілком можливо, що через деякий час біля вогнища лежали б ваші порожні оболонки. Вона не намагалася вам співати?
- Ні…
- Напевне, вичікувала слушного часу. До речі…
Нолофінве видобув з полички футляр з книжковим сувоєм.
- Тримай… Це твоє покарання. Маєш вивчити все напам’ять.
Фіндекано з цікавістю розгорнув сувій. Перед ним був словник синдарину, складений вуєм Арафінве на основі говірки Телері.
- Знайди слово « Danget»
- Мрець, - прочитав Фіндекано, - о-ой…
- Отож бо. Вчись. Знання зайвими не бувають.
Коли Фіндекано вийшов від князя зі словником під пахвою, то потрапив у материні обійми. Її лагідні докори призвели до того, що він заплакав. Однак, швидко розвеселився знову, оповідаючи братикам та сестричці історію своїх мандрів. В цій історії він був справжнім Астальдо, ну, а про неперевершеного Майтімо, котрий з першого разу потрапив стрілою кажанові в око, Фіндекано оповідав з таким захватом, що брати нагадали йому – занадто вихваляти княжича Мinya Nosse не личить.
- Все це минеться, - відповів Фіндекано. Він дуже на це сподівався.
Майтімо прийшов довідатися як там почувається його оtorno наступного кола світла. Фіндекано сидів у садочку і зубрив синдарські слова.
- Тобі ще пощастило, - засміявся Нельяфінве, - Татко заборонив мені малювати, писати вірші, грати на будь-чому і взагалі займатися будь-якою творчою роботою, окрім роздування міхів в його кузні.
- О-ай, - сказав Фіндекано жалісно, - і як же ти нині…
Перетерплю, - мовив Майтімо, пригорнувши до себе приятеля, - ти б бачив Макалауре, у якого відібрали не лише арфу, але й набір ювелірних інструментів.
Ювелірна справа була другим захопленням малого музики, і Фіндекано поспівчував йому від серця.
- Ну як синдарин? – поцікавився Майтімо.
- Потроху… Хочеш, я скажу, як тебе зватимуть на синдарині? Маед…
- Чому – Маед?
- Це слово означає «стрункий», як і «Майтімо».
- А як на синдарині буде – «рудий»? – засміявся Руссандол
- Рос… Мідний, або рудий колір…
- Красивіше звучатиме – Маедрос, - урочисто вимовив Феанаріон, - Нехай дівчата - Квенде з Ендоре одразу дізнаються, що я є струнким рудим красенем. А то деякі тут говорять, що не люблять рудих.
- Не побачити нам Ендоре ніколи, - зітхнув Фіндекано, - не судилося…
- Побачимо, - сказав Руссандол з якоюсь дивною впевненістю, - ще побачимо.
Він взяв у друга словник і почав його гортати.
- Виберемо і тобі ім’я… Татко назвав тебе «воєводою з довгим волоссям»… Ти у нас дійсно cаno – княжий воєвода, і волосся у тебе густе та довге – дівчата заздрять… А на синдарині це буде – Фінгон…
- Звучить красиво, - зітхнув Фіндекано.
Вони не знали, що колесо їхньої долі вже пришвидшило оберти. Не знали і що їхні квенійські імена кануть в непам’ять, що не Майтімо і не Нельяфінве, а Маедроса Високого славитимуть і проклинатимуть в Ендоре, і що саме Фінгон Астальдо, Відважний Фінгон поведе Нолдор, Синдар і невідомих ще йому Аданів на останню відчайдушну битву з втіленим злом, і ім’я його дзвенітиме у віках струнами арфи та голосами співців.
Коли перед ними виникли перші будинки Лебединої Гавані, малі Ельдар замотали мечі плащами, зоставивши на видноті луки і тули. Телері добре володіли луками – під час своїх морських мандрівок вони зустрічали на островах ріжних тварин, в тому числі і небезпечних, тож вуличками міста ходило чимало озброєних моряків, чиї кораблі чи-то щойно прибули, чи-то готувалися до відплиття.
Свій cirya, котрий звався «Naltariel1»,Артаніс отримала за першим же бажанням. Князь Ольве радісно пригорнув до себе її та Фінарато, лагідно та щиро привітався з княжичами Першого та Другого Домів і наказав нагодувати їх разом з приятелями незвичними але смачнючими рибними стравами.
Фіндекано з задоволенням куштував рибку, слухав оповідки князя Ольве, волосся якого сяяло тим же сріблястим блиском, що і волосся княгині Еарвен, мами Фінарато, і роздумував над тим, чому вуй Феанаро раптово незлюбив народ мореплавців.
Коли улюблена онучка заявила, що бажає відвідати Тол-Ерессеа на власному кораблі, князь Ольве лише спитав, чи впораються вони з Фінарато з вітрилом. Княжич Nеlya Nosse відповів, що йому допоможе Едрагіль, з яким вони вже виводили «Naltariel» з Гавані. І додав, що хоче покатати друзів, яких і привів з собою.
«Naltariel» вийшов в море того ж дня. Невеличкий кораблик з одним великим вітрилом, схожий на білого птаха, поволі рухався скелястим проходом. Скелі змикалися над головами, утворюючи славетний вхід до Гавані. Поволі тьмяніло м’яке світло Тельперіону. Через деякий час вихід зостався позаду, і захоплені мандрівники побачили весь берег Аману – пасмо Пелорських гір, величну громаду Ойолоссе – Вічно Білої гори, яку ще називали Танікветілем, і де знаходився палац самого Манве Сулімо, Володаря Вітрів, повелителя Валар. З долини біля її підніжжя струменіло сяйво через штучний вилом у гірському пасмі – то світився Тельперіон на пагорбі Короллайре. Десь там було місто Валмар, де, поруч з Вишніми мешкали Ельдар - Ваніяр, родичі Фіндекано через татову маму Індіс. А он, ближче до берега – пагорб Туна, і на ньому сяють вежі рідного Тіріону… Он палає срібним вогнем велетенське свічадо Вежі Інгве, або Mindon Eldaliewa, поставлене в ті часи, коли Ваніяр ще не перебралися до Валмару… Світяться кришталеві сходи, по яких з тераси на терасу любив бігати Фіндекано… Там зосталася садиба Нолофінве… Тато з мамою мають дізнатися про все лише через три кола світла – Фіндекано залишив записку в татовій майстерні, а батько якраз гостював в садибі Великого Князя Фінве… Через три кола світла тато повернеться… Фіндекано зітхнув… Він був певен, що йому пробачать втечу задля слави Аttea Nosse, але щось таки муляло на серці.
- Зорі… - почувся поруч тихий голос Фінарато, - подивіться, Ельдар! Helle elenya!
Зорі на небі було видно і з Тіріону, на той короткий час, коли світло одного дерева змінювалося іншим. Видно їх було і з Альквалонде, але ніколи вони не були такими яскравими, а небо – таким темним…
- О, Ельдар! Дивіться! Валакірка!
- А онде над обрієм Вілварін!Це сузір’я і справді нагадує метелика!
- З Тіріону його не видно, тільки з Гавані, і то не завжди!
- Подивись на он ту зорю, оtorno! Це Нієллуне!
- Я бачу Морвіньон! Такий яскравий!
Фінарато тим часом правував вздовж берега, час від часу звіряючись з мапою, яку Артаніс випрохала у князя Ольве під час якогось минулого гостювання. Найкраще місце для переправи було, за його словами, набагато північніше, там, де береги Аману та Ендоре зближувались настільки, що, нібито, з одного берега можна було розгледіти смужку іншого. Але юний керманич боявся, що їхнє суденце не подолає такий шлях.
- До того ж, - озвався Макалауре, притискаючи до грудей свою дорогоцінну арфу, - Телері говорять, що там у воді плавають крижини, і взагалі страшенно холодно.
Зрештою, вирішено було переправлятися через теплі води, і Майтімо, якому Фінарато нашвидку пояснив, як треба стернувати, твердою рукою повернув кораблик у відкрите море.
Світло дерев вже не досягало мореплавців. Острів Тол-Ерессеа зостався далеко праворуч. Довкола були лише хвилі, князівство Вишнього Ульме. А також – темрява і зоряне небо.
Ельдар бачать у темряві так, як і при світлі, і не відчувають перед нею страху. Але команда «Naltariel» тихо сумувала за полишеними вдома рідними, намагаючись не показувати одне одному негідної слабкості. Майтімо передав стерно Еркассе, який, опісля кількох спроб, кермував так, наче все життя плавав по морю.
- Це тому, - хвалився він, - що моя мама з Телері… Вона пам’ятає Ендоре, і острів Тол-Ерессеа, де спершу поселилися Телері. Ви знаєте, що він плив через море, той острів? Разом з ними…
- Ще б пак, - чмихнула Артаніс, - про плавучий Тол-Ерессеа Телері не оповідали хіба що Білому Дереву Галатіліон, що росте біля Вежі Інгве…
- Та й то тому, - підхопив Алмареа, - що Галатіліон сам захотів помандрувати на славетний острів, а оскільки не міг зійти з місця, то відправив туди свого саджанця…
- О, так, - засміялася дівчинка, - тепер Келеборн, Срібне Дерево, має змогу оглядати острів, скільки забажає.
- Тільки нікому про це не оповість, - підкинув Лауральдо.
Всі засміялися, і сум трохи відступив. Теплий вітер віяв просто у вітрило, і кораблик жваво біг по хвилям. Майтімо час від часу позирав на чудернацьку сферу, всередині якої крутилася голчаста стрілка.
- Її кінець, - пояснив він, - завжди вказує на північ, на Валакірке. Цю штуку винайшов татко, ще тоді, коли він…
«Коли він ще дружив з Телері, - здогадався Фіндекано, котрий нині відчував думки приятеля, наче свої власні, - коли робив для них штуки, котрі визначають боки світу, передбачають погоду та вгадують напрям вітру… Коли не вважав їх нижчими за себе…»
Буря налетіла раптово.
Майтімо та Фінарато встигли згорнути вітрило, і суденце застрибало по хвилях наче корок. Еркассе вчепився в стерно і мужньо витримував хитавицю. Декому стало зле – з темряви доносилися певні звуки, на які витриваліші мореплавці намагалися чемно не звертати уваги. Макалауре обійняв арфу ще міцніше і заспівав славу Великому Ульмо, Повелителю Морів, не забуваючи при тому вихваляти Мая Оссе, Володаря Хвиль та його жону Уїнен. Голос співця при тому навіть не тремтів, і Фіндекано відзначив про себе, що другий Феанаріон майже нічим не поступається брату.
Лік часу вони втратили вже тоді, коли світло Тельперіону сховалося за обрієм. Майтімо, щоправда, добув з дорожньої торбини ще один виріб князя Minya Nosse – механічний лічильник часу, котрий відлічував кола світла, поділені на дванадцять частин кожне, але до хитромудрої штуки потрапила вода, і та перестала цокати.
Вода вже хлюпала на дні cirya, її вичерпували відрами, які, на щастя, здогадався прихопити з собою Майтімо. Руссандол взагалі зібрався в плавання ґрунтовно, але з усіх пристроїв, якими син Феанаро озброїв кораблик, найбільше знадобилися оці ось відра.
Ніхто вже не знав, куди їх несуть розшаленілі хвилі. Майтімо змінив змученого вкрай Еркассе і прив’язав себе поясом до стерна. Решта мовчки вихлюпувала воду, змінюючись по двоє. Сказати вголос, що їхня виправа була великою дурістю заважала лише гордість, якою славилися Ельдар взагалі, а Нолдор – особливо.
Фіндекано передав відро Мірімону і сів просто у воду на дно човна. Поруч з ним притулився Фінарато, обійнявши сестру, котра трусилася, наче в лихоманці, але не видавала жодного звуку. Гвіндора та Гельмира дружно нудило по ріжні боки суденця. Макалауре вже не співав – він стиха обіцяв Володарю Вітрів Манве Сулімо, що складе на його честь пісню на три тисячі строф, якщо вітер хоч трохи ущухне. Одразу за Фінарато сидів Едрагіль, який займався тим, що намагався загорнути свого княжича в сухіший край плаща. При тому він бурмотів хвалу Варді-Елентарі в якій сподівався, що по великій милості Великої Валіе злощасний Ельда Едрагіль ще побачить зірки на небі.
- Земля попереду! – гукнув Лауральдо, котрий завбачливо прив’язався до щогли.
Фіндекано звівся на коліна. Кораблик мчав просто на темне громаддя скель.
- Великий Оссе! – пробурмотів Майтімо. Фіндекано бачив, як Феанаріон з усієї сили намагається розвернути cirya боком до берега. Інші теж зрозуміли, що їхньому невдалому плаванню прийшов кінець. Артаніс підвела розкошлану голівку, оцінила обставини, і пірнула з головою в плащ Фінарато, міцно охопивши брата рученятами. Еркассе вимовив хрипко:
- Зараз побачимо Суддю…
Насмішник Алмареа не втримався і тут:
- Т-ти, Еркассе, найдовше не отримаєш нове hroa… З-за те, що п-поцупив списа….
Фіндекано, перемагаючи нудоту й хитавицю, підповз до стерна і над силу звівся на ноги. Руки його вчепилися в вологу деревину…
- Сядь, - прошипів Майтімо, - змиє… Сядь, оtorno…
Фіндекано мовчки наліг на стерно. Легка шкаралупка Телерійського суденця, над силу послухавшись двох пар рук, пролетіла повз скелястий виступ, ледь зачепивши його бортом, і врізалася в піщаний берег.
За скелями був піщаний пляж, куди, власне, і правував Майтімо. Викинутися на берег було найкращим виходом – але що це була за місцевість, ніхто не знав.
Лауральдо запевняв, що вони уже в Ендоре. Фінарато хитав головою – він не був того певен. Зрештою вирішили поводитися так, наче вони знаходяться там, куди збиралися. Себто бути пильними і обережними.
Обережність обережністю, але вогнище було розвести просто необхідно. Кораблик міцно сидів на мілині, море продовжувало ревти, а отже їм судилося пробути тут доволі довго. Майтімо звелів витягти вантаж, відправив Алмареа з Еркассе пошукати хмизу, а за охоронців приставив до них Ільфіріна та Маранво з луками напоготові. Поруч починалися зарості, і невідомо, що в тих заростях могло чаїтися. Біля складених на купу речей Руссандол поставив на варті Лауральдо та Мірімона. Змінити їх мали Фінарато з Едрагілем, бо Гвіндор та Гельмир лежали напівмертвими на пісочку і навіть не мали сили радіти, що опинилися на твердій землі.
Швидко все якось прийшло до ладу. Фіндекано, скоряючись владному голосу приятеля, тягав в сухіше місце речі, складав докупи принесений хмиз. Хоча йому дошкуляв холод, а вогка одежа прилипла до тіла, малий Нолдо не сумнівався – Майтімо щось придумає… Буде вогонь, буде тепло… Фіндекано прихопив з собою батькове кресало, яке той зазвичай брав з собою на полювання, але з його торбини лилася вода…
Коли всі скупчилися довкола хмизу, Майтімо рухом вправного чарівника видобув зі своєї торбини, де ховалося стільки цікавинок, скляну кулю. Вона складалася з двох половинок і була зімкнена так що вода не просочилася всередину. В кулі лежав жмут довгих паличок з брунатними голівками і шматок брунатного ж паперу.
- Це знову винахід пана князя? – з цікавістю спитав Маранво, - я бачив щось подібне у пана Магтана…
Майтімо урочисто розняв кулю на дві половинки, взяв одну з паличок і тернув її голівкою об брунатний папір. На кінці палички спалахнув вогонь, і Артаніс захоплено пискнула.
Хмиз загорівся з третьої палички. З вогнищем одразу ж стало веселіше. Та й вітер потроху ущух, а хмари розійшлися, відслоняючи блиск зірок. Від розтягнутих над вогнем плащів підіймався пар. Тут таки підсушувалися похідні перепічки, загорнені в листя. Знайшовся запас яблук, і всі якось разом захотіли їсти. Навіть Гвіндор з Гельмиром.
Поївши, малі Ельдар зробили зі своїх похідних плащів намети і позасинали, немов вбиті. На варту стали Руссандол з Фіндекано – Майтімо боявся довірити варту потомленій дітлашні, а Фіндекано не хотів залишати його самого.
- Як вважаєш, де ми? – спитав Нолофінвіон врешті.
- Хтозна, - озвався Руссандол, - це треба дослідити… Не віриться, що це Ендоре – навіть при тому, що буря несла нас на крилах, ми не могли дібратися туди так швидко.
З-під свого плаща-намету вибрався напівсонний Алмареа і попростував в бік заростей.
- Гей, ти куди? – гукнув Майтімо стиха.
- Треба мені…
- Дивись там…
- Дивитимусь…
З неба метнулася темна крилата тінь. Очі тварі світилися червоним блиском. «У смерті багряні очі…» - раптом згадалося Фіндекано, руки якого вже натягували тятиву. Майтімо випередив його на якусь хвильку – його стріла свиснула раніше. Тварь вчепилася кігтями в плечі Алмареа і намагалася підняти малого Нолдо в повітря. Їй би це вдалося – така потвора потаскала б і дорослого Ельда, якби з одного ока крилатого жаху не стирчала стріла. Фіндекано з переляку трохи не влучив, і його стріла вп’ялася не в друге око чудовиська, а кудись у писок. Поруч бренькнула тятива – Майтімо виправив його помилку. Осліплена тварюка впала на пісок і забила крильми, накривши собою Алмареа.
- Нолдор, на битву! – крикнув Майтімо, вихоплюючи меча. Фіндекано побіг за ним, теж вихопивши свою зброю. Меча було добре наточено – Нолофінвіон займався цим сам кілька кіл світла.
Інші Ельдар підхопилися миттєво, забувши про втому. Певно, далися взнаки вояцькі здібності успадковані від Пробуджених Квенді. Крилату тварь били мечами та ножами всі – навіть мала Артаніс, котра при цьому вищала від страху, огиди і захоплення одночасно. Еркассе штрикав страхіття списом, і ним же спромігся пробити його серце. Струмінь не крови, а чорного слизу бризнув з рани фонтаном і настала тиша.
З-під велетенського шкірястого крила виповз Алмареа в залитій кров’ю сорочці. Він поволі звівся на коліна, повернувся, обдивився чудовисько широко відкритими очима, і м’яко повалився набік, знепритомнівши.
Про сон, ясна річ, було забуто. Фінарато обмивав пораненому спину, заспокійливо наспівуючи священну пісню цілительок Тіріону. Алмареа отямився, але від звуків голосу Арафінвіона його очі знову затуманилися, цього разу – цілющим сном.
- Ти так багато вмієш, - мовив Фіндекано до брата у перших, - провидець-аpacen… Цілитель теж…
- Говорять, що у мене такий голос, - Фінарато важко дихав, - голос і воля, злиті в одне. А аpacen з мене поганий – мені подібна тварюка навіть у сні не приснилась. Ввижалося, ніби я вдома, в Тіріоні, і раптом чую – «Нолдор, на битву!» Це ти кричав?
- Ні, Руссандол… Фінарато, ми в Ендоре! Таке може водитися лише там…
- Ой, доведеться повірити… Бідолаха заснув. Ходімо, подивимося на оте…
Оте виявилося велетенським лиликом. З його численних ран і досі сочилася чорна рідина, схожа на грязюку. Майтімо стояв поруч зі страхіттям, замислено його розглядаючи.
- Воно напевне нерозумне, - сказав, наче заспокоюючи себе, - хижак… Але ж і uvanimo… Жах, та й годі. Але його можна здолати звичайною зброєю…
- А може його хтось прислав сюди, - мовив Фіндекано стиха, - хтось розумний… Воно ж намагалося підняти Алмареа в повітря…
- Щоб зжерти десь в затишному місці, - припустив Майтімо, - тут нікого нема…
- Ти щось відчуваєш, Фіндекано? – спитав Фінарато з-за його спини, - оsanwe, так? Тут хтось є?
- Н-не знаю, - Нолофінвіон замислився, - я не чую іншу істоту… Ні з відкритим розумом, ні в аvanire3…
- Настала моя черга дивуватися, - хмикнув Фінарато, - ти можеш відчувати когось, коли його розум під захистом?
- Я бачу саме аvanire … Воно – як панцир… Звісно, я не можу тримати оsanwe з особою, котра закрилася аvanire, але відчути присутність…
- Які поміж нас здібні особи… - підсумував Майтімо, - отже, тут нема хазяїна цієї тварючки. Напевно вона полювала сама по собі.
Через деякий час Руссандол заявив, що хоче обстежити місцевість.
- Коли нас несло сюди, - мовив він, - мені здалося, що це острів. Не материк… Якщо це острів, то залишимося на березі і спробуємо полагодити наш cirya. Ну, а якщо це берег Ендоре – то вирушимо вглиб лісу шукати родичів-Квенді. Фіндекано залишається за старшого. Макалауре, Лауральдо та Ільфірін йдуть зі мною.
Нолофінвіон збавляв час за укріпленням табору. Тіло велетенського лилика малі Ельдар гуртом стягнули до моря, і його понесло геть тією ж течією, яка і винесла корабель на берег. Назбирали ще хмизу і нині дружно стругали паколи на огорожу. Сам табір перенесли від корабля до скелі, котра теж мала служити захистом. Вголос ніхто нічого не говорив, але для осіб, котрі володіють оsanwe, слова часто бувають непотрібними. Стереглися появи ще якогось страховиська і хвилювалися за своїх вивідачів.
Майтімо з приятелями повернулися швидше, ніж думалося, з протилежного боку.
- Ми на острові, - сказав, - але материк недалеко. Я бачив сову, і не одну… Це північні птахи, а отже вони звідкись прилетіли… І ще – на острові хтось є…
- С-себто? – спитав Фіндекано голосом, що раптово захрип.
- Мені здається, що це Квенді, - мовив Руссандол, - принаймні одного я бачив… Він кинувся в зарості, і добре зробив, бо Ільфірін від несподіванки трохи не спустив тятиву. Ми гукали його, але він не повернувся.
- Може це Телері, які втратили корабель? – втрутився Мірімон
- Вони б вийшли, - озвався Фінарато, - Команда корабля-лебедя не злякалася б чотирьох підлітків... Тим більше – підлітків-Нолдор, адже з півслова можна зрозуміти, що ми з Валінору. На материку говорять не так – князь Ольве оповідав, що їхня мова змінилася за сотні літ.
- А він звідки знає? – зацікавлено спитав Лауральдо.
- Час від часу, - пояснив Фінарато, - орли Манве приносять йому звістки від брата Ельве Сінголло
- А, Тінголло! – протягнув Майтімо зі стародавньою вимовою, - Князь Сутінків… Той, котрий має за жону Майе, пані Меліян… То вони листуються з князем Ольве?
- Атож, - всміхнувся Фінарато, - батько моєї матері говорить, що невдовзі йому для того, щоб зрозуміти ті листи, потрібен буде словник синдарину
- Синдарину?
- Мови Еldrim Сутінків, підданих князя Ельве. Їх ще звуть Синдар, Сірими Еldrim… Взагалі-то князь Сінголло пише на квенья, але в кожному листі синдарських слів все більше і більше.
- Дивіться, Ельдар! – вигукнув раптом Гвіндор, котрий стояв на варті.
Від заростей велетенської папороті відокремилась тоненька постать.
- Він сам-один, - сказав Еркассе з жалістю, - а де ж решта? Загинули в морі?
Невідомий тим часом підходив все ближче. Гостроокі Ельдар вже роздивилися, що то була жінка, вбрана в штани та довгу сорочку, підперезану поясом. Невідома пані мала вигляд замерзлої та нещасної.
- Suilad!, - привіталася вона.
- Suilanta, еri, - в різнобій відповіли підлітки. Фіндекано подумав при цьому, що князь Ольве перебільшує відмінності в мові мешканців Ендоре. А пані напевне була саме звідти, бо Телерійські жінки дуже зрідка виходили в море разом з чоловіками. Та й не схожа була з’ява на срібноволосу Телере – пані була чорнявою, немов Нолде, і дуже білошкірою. От тільки очі мала темні.
Майтімо, як найстарший, взяв на себе перемовини з незнайомкою. Часом йому допомагав Фінарато, бо невідома пані говорила дійсно дуже зміненою говіркою Телері. Руссандол назвався капітаном рибальської лодії, яку закинуло сюди бурею. Звідки закинуло – він скромно промовчав. Пані теж не виявляла особливої цікавості. На запитання, скільки вона тут перебуває, жінка мовила невиразно:
- Іо аnnan.
Жалісливий Фінарато вже вкривав несподівану гостю плащем. Пані загорнулася в сріблясту тканину і опустила голову.
- Ви пливли на кораблі? – продовжував розпитувати Руссандол
- Cair, - відповіла жінка наче крізь сон
- Ви голодні? Ось є masa, хліб…
- Bas, - здогадалася жінка, - ні, дякую.
- Як нам вас називати?
- Дангет
Фіндекано сидів мовчки, відчуваючи в шлунку ту крижинку, яка свідчила про те, що зватися Відважним йому ще рано. Пані Дангет він бачив перед собою так само ясно, як Руссандола, на рудому волоссі якого грав відблиск вогню, як засмученого Фінарато, котрий з жалістю дивився на стражденну жінку, як Артаніс, котра помішувала в казанку трав’яний настій для змерзлої гості.
Але варто було заплющити очі – і крижинка в шлунку починала пульсувати, обдаючи холодом. Він не відчував пані Дангет. Не відчував навіть аvanire-захист, яким ця особа мала б прикрити розум при зустрічі з незнайомцями. Не відчував нічого взагалі. Неначе у неї не було ні fea, ні hrоа… Він наче стояв на краю провалля в чорну безодню, від чого голова йшла обертом і хотілося чи-то втікати, чи-то кричати вголос.
Фіндекано обережно підвівся, взяв з купи хмизу палицю, знайшов поміж речей мотузяний звій… На очі йому потрапила подерта і закривавлена сорочка Алмареа, він взяв і її. Довершив цей дивацький набір слоїк маслинної олії. Малий Ельда повернувся до вогнища, але сів не на колишнє своє місце, а трохи позаду гості. І поринув у роботу, нашорошивши одночасно вушка.
- Ви з підданих князя Сінголло? – тим часом питав Майтімо, - де ви жили? В Доріаті?
- Сінголло, - вимовила жінка, - що таке Сінголло… Я була підданою наймогутнішої істоти світу…
Палиця в руках Фіндекано потроху перетворювалася на подобу смолоскипу. Він швидко глянув поверх роботи – чи не відчув неладне ще хтось. Ні, мовчать, слухають…
- Він обіцяв нам безсмертя, - мовила Дангет протягло, - безсмертя разом з ним… Безсмертя і владу…
- Пробачте, вельмишановна, - втрутився Фінарато, який ніколи не міг погамувати свою цікавість до чогось незвичного, - але ж ми і так іlfirinі… Доки жива Арда8 – живі Ельдар.
- Таке безсмертя, - мовила жінка, поволі похитуючись з боку в бік, - нічого не варте. Арда… Бути вічно прикутим до Арди… Випрохувати тіло у Феантурі… Чуєте, як це звучить, нещасні діти? Феантурі… Володарі душ… Ваших душ… Вони вирішують, чи винагородити загиблих hrоа. Від них не можна втекти навіть через загибель, бо fea все одно потрапить їм до рук. Володар Утумно обіцяв нам, що звільнить нас від цього рабства… Що дасть нам волю… І він виконав обіцянку…
- Коли ви загинули? – раптом різко спитав Фіндекано, і решта малих Нолдор наче заціпеніла від несподіванки, - у війні Стихій?
- Метелику, - сказала жінка ледь насмішкувато, - що ти можеш знати про війну Стихій…
- Та власне нічого, - відповів Нолофінвіон, а пальці його продовжували роботу наче без участи розуму, - Квенді не билися на тій війні, а тому нам відомо лише те, що Валар, наші опікуни, перемогли Володаря Утумно.
- Ваші хазяї, - сказала жінка все тим же байдужим голосом, - вони розводять вас як Ороме – напіврозумних псів. Або як Манве своїх орлів. Чому ви втекли з Валінору, щенята-Квенді?
- Щоб істоти, подібні вам, зникли з Ендоре, - озвався Майтімо серед мертвої тиші, - ми вирушили на битву.
- Войовники, - засміялась жінка, - ви сподіваєтесь перемогти Маяр? Ви, теплі шматки плоті з гарячою кров’ю, збираєтесь перемогти сильніших за себе?
- Ви були Майе, - прошепотів Фіндекано, - втіленою Майе… Потім втратили тіло… І нині здатні лише лякати дітей.
Жінка зірвалася на ноги. Плащ Фінарато спалахнув вогнем і осипався попелом. Замість сумовитої Квенде перед ошелешеними Ельдар постав чорний смерч з багряними вогниками очей.
Фіндекано ткнув своїм смолоскипом у вогнище. Стрибнув вперед, відкинувши ліктем заціпенілого Руссандола. І жбурнув смолоскип в самий центр смерчу.
- Забирайтеся геть! – крикнув, - ви хотіли волі, нині ви вільні! Забирайтеся!
З середини чорного вихору долинув виск, страшний і пронизливий. Ельдар посхоплювалися на ноги і кинулися геть від вогнища. Майтімо з Фіндекано спромоглися перетворити втечу на відступ, відходячи поволі з палаючими гілками напоготові.
- Що тепер буде, Руссандоле? – спитав Фіндекано розпачливо, - я не відчуваю її сили, як відчуваю силу Маяр Валінору, може вона її втратила разом з тілом, але і того, що залишилося, вистачить на нас усіх.
Ззаду вереснула Артаніс, і обидва приятелі різко обернулися на голос. Дівчинка простягнула руки до зоряного неба. Заходячи від моря, над островом поволі знижувався велетенський птах.
- Торондор! – закричала Артаніс, - Торондор!
Коли улюбленець Манве Сулімо торкнувся землі, малі Ельдар кинулися під захист його крил. Орел поволі обдивився золотавими очима пошарпане воїнство, пораненого Алмареа, якого Макалауре під час загальної втечі тягнув на собі, поглянув вперед, де струмочками диму розпливався чорний вихор, і мовив по оsanwe:
- Якби ж то я перший раз витрачав час і сили, відшукуючи малолітніх Нолдор, яким закортіло погратися у війну…
- А ми що, не перші? – спитав Майтімо трохи розчаровано.
- Не сподівайся, сину Феанаро, - ущипливо озвався Торондор, - далеко не перші. Радійте, що я помітив вас вчасно – та істота і досі небезпечна. Зараз я викличу своїх родичів і доправлю вас додому. А далі про вас нехай дбають батьки…
- А мій cirya? – спитала Артаніс, - а як же «Naltariel»?
- Князь Ольве пришле за ним корабель, і Телері доправлять кораблика до Альквалонде, - доброзичливо пояснив Торондор, який швидше вдавав із себе сердитого.
- А ця… істота не пошкодить морякам? – захвилювався Фінарато.
- Я буду з ними, - коротко відповів орел.
Фіндекано відчув полегшення навпіл з соромом. З нього було досить пригод. Він хотів додому, туди, де сяяло світло Двох Дерев. Хотів побачити рідних. І тому з радістю почув клекіт родичів Торондора, які мали віднести їх до Тіріону.
Батько зустрів його на міському майдані біля Вежі Інгве. Вклонився орлу, котрий ніс трьох – Майтімо, Макалауре та Фіндекано, взяв сина за руку і повів до садиби Нолофінве.
Феанаріонів зустрічала Нерданель. Вона теж не докоряла синам, але її погляд не віщував їм обом нічого доброго. Майтімо, однак, озирнувся і махнув рукою підбадьорливо. Від усміху приятеля Фіндекано одразу стало легше на серці.
Вдома Нолофінве провів старшого сина до книгозбірні. Посадовив до крісла і сам сів навпроти. Кріселко було батькової роботи – м’яке і зручне. Фіндекано обережно позирав на батька крізь густі вії, очікуючи цілком заслужених докорів.
- Я не буду тобі вимовляти, - стиха сказав батько, - хоча ми з мамою дуже тривожилися.
- Тату, - розпочав Фіндекано покаянно, - ми…
- Не вимовлятиму я тобі тому, - продовжив Нолофінве спокійно, - що свого часу сам намагався втекти в Ендоре…
- Ні, справді? – не втримався Фіндекано від вигуку.
- Справді, - усміхнувся князь Аttea Nosse, - ми, троє Фінвіонів, теж вважали, що життя у Тіріоні є занадто спокійним для нащадків Пробуджених Квенді.
- І ви, всі троє… - затнувся Фіндекано, згадавши лютий погляд Феанаро.
- О, Куруфінве не завжди гидував синами Індіс, - озвався батько з гіркуватою усмішечкою.
- Куруфінве? – перепитав Фіндекано.
- В Тіріоні почали вже забувати ім’я мого брата, дане йому Великим Князем на еssecarme, - мовив Нолофінве стиха, - аmilesse «Вогняний Дух», що спалює все довкола, личить йому більше, авжеж. А тоді він був підлітком, таким, як Майтімо… Це ж Нельяфінве складав плани втечі?
- Ми вдвох! – мовив Фіндекано.
- Атож, - всміхнувся батько, - ти завжди горою за свого оtorno… Як і я свого часу – за Феанаро. Я його любив… колись. І ми вирішили втекти в Ендоре, умовили навіть Арафінве, який не підводив голови від сувоїв, списаних знаками Руміля. З нами ще вирушила сестричка Лалвенде…
- Вуйна Іріме? – захоплено перепитав Фіндекано.
- Авжеж… Вона і досі аж іскриться сміхом, а вже в дитинстві… Тоді Нерданель…
- От ніколи б не подумав! А втім мама Майтімо є відважною…
- Ще з нами був Туре, брат Анайре…
- А мама?
- О, ні, - пирснув смішком Нолофінве, - твоя мама і тоді любила тишу і спокій… Але з нами вирушила ще – здогадайся, хто?
- Пані Еарвен, - випалив Фіндекано у нападі раптового прозріння, - інакше де б ви взяли cirya?
- Все так… Князівна Еарвен, котра і кермувала нашим корабликом. І ще четверо нерозважних малих Ельдар, яким ми наобіцяли подвигів і слави. Нас виловили в морі ледве живих багато кіл світла по тому. Отже, я не сваритиму тебе, синку, але пообіцяй мені, що більше не будеш наважуватись на такі виправи. Мені соромно перед Торондором, який змушений розшукувати в морі вже друге покоління князів Тіріону.
- Я більше не буду, - мовив Фіндекано цілком щиро, - тату, а скажи мені…
- Що, синку?
- Ті з Пробуджених, котрі загинули в Ендоре, вже повернулися з Мандосу до рідних?
- Наскільки я знаю – ні, - сказав князь ледь здивовано, - а чому ти питаєш?
- А чому не повернулися?
- Можливо там час іде по-іншому… Вони, напевне, ще не відпочили, синку.
- А вона говорила, що Суддя тримає там fea, наче бранців…
- Хто – вона? – звів брови Нолофінве.
Вислухавши від сина про їхні пригоди на острові, князь аж стемнів на обличчі.
- Ви самі не знаєте, - сказав, - від чого ви врятувалися. Велетенський лилик – то їздова тварина тієї істоти. Вона дійсно позбулася сил і здібностей, але, для того, щоб їх відновити, їй потрібна їжа…
-Н-наша кров? – спитав Фіндекано напівшепотом.
- Ваша кров, бідолашні діти, нагодує хіба що отого кажана. Істоті, котра потрапила під удар Сили Стихій, потрібне полум’я ваших душ. Вона майже безсила, все так, однак цілком можливо, що через деякий час біля вогнища лежали б ваші порожні оболонки. Вона не намагалася вам співати?
- Ні…
- Напевне, вичікувала слушного часу. До речі…
Нолофінве видобув з полички футляр з книжковим сувоєм.
- Тримай… Це твоє покарання. Маєш вивчити все напам’ять.
Фіндекано з цікавістю розгорнув сувій. Перед ним був словник синдарину, складений вуєм Арафінве на основі говірки Телері.
- Знайди слово « Danget»
- Мрець, - прочитав Фіндекано, - о-ой…
- Отож бо. Вчись. Знання зайвими не бувають.
Коли Фіндекано вийшов від князя зі словником під пахвою, то потрапив у материні обійми. Її лагідні докори призвели до того, що він заплакав. Однак, швидко розвеселився знову, оповідаючи братикам та сестричці історію своїх мандрів. В цій історії він був справжнім Астальдо, ну, а про неперевершеного Майтімо, котрий з першого разу потрапив стрілою кажанові в око, Фіндекано оповідав з таким захватом, що брати нагадали йому – занадто вихваляти княжича Мinya Nosse не личить.
- Все це минеться, - відповів Фіндекано. Він дуже на це сподівався.
Майтімо прийшов довідатися як там почувається його оtorno наступного кола світла. Фіндекано сидів у садочку і зубрив синдарські слова.
- Тобі ще пощастило, - засміявся Нельяфінве, - Татко заборонив мені малювати, писати вірші, грати на будь-чому і взагалі займатися будь-якою творчою роботою, окрім роздування міхів в його кузні.
- О-ай, - сказав Фіндекано жалісно, - і як же ти нині…
Перетерплю, - мовив Майтімо, пригорнувши до себе приятеля, - ти б бачив Макалауре, у якого відібрали не лише арфу, але й набір ювелірних інструментів.
Ювелірна справа була другим захопленням малого музики, і Фіндекано поспівчував йому від серця.
- Ну як синдарин? – поцікавився Майтімо.
- Потроху… Хочеш, я скажу, як тебе зватимуть на синдарині? Маед…
- Чому – Маед?
- Це слово означає «стрункий», як і «Майтімо».
- А як на синдарині буде – «рудий»? – засміявся Руссандол
- Рос… Мідний, або рудий колір…
- Красивіше звучатиме – Маедрос, - урочисто вимовив Феанаріон, - Нехай дівчата - Квенде з Ендоре одразу дізнаються, що я є струнким рудим красенем. А то деякі тут говорять, що не люблять рудих.
- Не побачити нам Ендоре ніколи, - зітхнув Фіндекано, - не судилося…
- Побачимо, - сказав Руссандол з якоюсь дивною впевненістю, - ще побачимо.
Він взяв у друга словник і почав його гортати.
- Виберемо і тобі ім’я… Татко назвав тебе «воєводою з довгим волоссям»… Ти у нас дійсно cаno – княжий воєвода, і волосся у тебе густе та довге – дівчата заздрять… А на синдарині це буде – Фінгон…
- Звучить красиво, - зітхнув Фіндекано.
Вони не знали, що колесо їхньої долі вже пришвидшило оберти. Не знали і що їхні квенійські імена кануть в непам’ять, що не Майтімо і не Нельяфінве, а Маедроса Високого славитимуть і проклинатимуть в Ендоре, і що саме Фінгон Астальдо, Відважний Фінгон поведе Нолдор, Синдар і невідомих ще йому Аданів на останню відчайдушну битву з втіленим злом, і ім’я його дзвенітиме у віках струнами арфи та голосами співців.